Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

На початку 1920-х років я заорендував у Тиролі привабливе угіддя з назвою Кляйнарль, яке в давнину належало до рибних угідь зальцбурзьких князів-єпископів. На той час Кляйнарлем володіла вдова-баронеса Імгоф, яка й сама разом із родиною проводила там літо. Стояла там і приваблива мисливська хатка на березі ставка, оточеного саджанцями. Її інтер’єр був світлим, меблі — старого тирольського взірця, а довкола хатки здіймалися масивні гори. На схилі містилася ще мисливська халупа в селянському стилі. Впродовж багатьох років я проводив у цій гарній місцині приблизно один місяць щоосені. Полював я здебільшого на козиць, тих швидких і боязких тварин, які в усі часи вважалися пречудовою дичиною, а також на оленів. Останніх я мав право відстрілювати наперед домовлену кількість.

У Кляйнарлі були найграндіозніші, які лиш можна собі уявити, можливості для прогулянок, і я цікаво й захопливо проводив там кожен день. Приблизно о четвертій ранку ми вирушали в дорогу з ліхтарями і поверталися, коли сутеніло. Під час підйому на гірські кряжі, де мешкали стада козиць, треба було уважно стежити за примхливим гірським вітром. Щоб мати змогу стежити за його змінами, єгері невпинно посмоктували порцелянові люльки. Раптового пориву вітру вистачало, щоб застерегти цих тварин, і тоді нічого іншого не лишалося, як спускатися і знову п’ястися догори. Як би прикро не було, найрозумніше було дотримуватися вказівок горян, адже вони, звісно, знали свою справу і своєю надійністю могли зрівнятися з найчутливішим барометром. Коли ти вирішив підійматися в якомусь певному напрямку, бувало так, що звідти долинав дратівливий свист, який повторювався по всьому кряжі дражливими, щоб не сказати глузливими голосами. Котрась із козиць, яка була на варті, подавала стаду попереджальний сигнал, що його інші передавали далі. Але якщо вдавалося видобутися на хребет і побачити в бінокля, що там таки є козиці, було захопливо наближатися повільно до стада і вибрати з нього особину, в яку варто стріляти.

Олені теж були боязкими тваринами і переважно бігали в лісовій місцевості трохи нижче. У Кляйнарлі я застрілив оленів середнього розміру. Така пишна тварина, побачена вгорі на косогорі, збурювала кров мисливця, але найліпше було підготуватися до зустрічі з багатьма перешкодами й несподіванками, перш як щось вполюєш. До оленів треба було наближатися обережно, а перед тим обдивитися місцевість у бінокль, а водночас уважно пильнувати за вітром, силу й напрямок якого не завжди легко оцінити. Якщо не поталанило, бувало, що зненацька ти натрапляв на гущавину з приземкуватих гірських сосен, пройти яку було дуже важко, а іноді навіть неможливо. Але подолати труднощі було варто. Коли ти опинявся на віддалі пострілу, серце мимохіть починало гупати, аж поки бачив, як розкішна тварина спинається на задні лапи, валиться додолу і скочується схилом. Після того дужі тирольці підбирали здобич — при цьому їм часто доводилося спускатися в ущелину кручею, де, здавалося, годі й ногу поставити. Зійшовши вниз, вони спокійнісінько брали вбиту тварину, зв’язували їй ноги, закидали на спину й вибиралися догори спритно, наче гірські кози.

Але бозна-скільки разів траплялося так, що ти скрадався і п’явся з зіпрілим обличчям, лише щоб почути дратівливий попереджальний голос козиці й побачити, як олень чи стадо козиць мчить зеленими луками і зникає в сосновій гущавині, — утім, це саме собою божественне видиво!

По смерті баронеси Імгоф я залишив Кляйнарль, натомість дістав право на полювання на терені в Фельберталі, дуже далеко на південний захід. Але тоді я сумовито згадував розмаїті можливості для полювання на попередній заорендованій мною території, адже в Фельберталі не було іншої дичини, крім козиць. Та втім, і тут я багато років мав велику розвагу в полюванні, аж поки батьківщина покликала мене на нові завдання, які забирали більшість часу.

Коли 1927 року мені випала нагода поїхати до Індії, я не міг устояти перед спокусою спробувати щастя в полюванні на тигрів та інших, безпечніших екзотичних тварин. Крім того, було приємно ознайомитися з частинами Азії, де я раніше не бував.

У середині грудня 1927 року я сів у Марселі на французький корабель. Першим його пунктом призначення була Александрія. Коли ми пройшли Суецький канал і опинилися в Червоному морі, клімат змінився одним махом. Спека стала нестерпною, але що більше ми наближалися до екватора, то чарівніше сяяло тропічне зоряне небо. Після зупинки в Адені — місті, в якому немає власної питної води, — лишилась тільки кінцева — Бомбей. Нам зустрілося на цьому маршруті лише кілька кораблів. Єдиною новинкою були акули, чиї трикутні плавці час від часу витикалися з хвиль. На шістнадцяту добу наш корабель причалив у фантастично гарному Бомбеї, збудованому на острові, з’єднаному з материком мостами.

Наступною моєю метою була Лакхнау, столиця Об’єднаних провінцій, розташована за тисячу кілометрів (по прямій) від Бомбея на північний захід. Поповнивши своє спорядження постільними речами з тканини хакі, а також чековою книжкою, я сів у потяг. У кишені лежало кілька рекомендаційних листів до начальника округу Лакхнау містера Касельса. Я мав намір попросити його допомогти організувати якийсь мисливський похід на запланованому маршруті Лакхнау — Делі — Сіккім — Калькутта — Ранґун — Мандалай.

Унаслідок великих відстаней їзда потягом в Індії надзвичайно стомлива, надто в гарячу пору року. Жодна людська сила, здавалося, не могла завадити пороху просякати в вагони. Чотири вентилятори зумкотіли на стелі, не дуже й здатні охолодити задушливе повітря, до якого біля сіл, що їх ми проминали, ще й домішувалися різноманітні запахи. Більшу частину просторого вагона займав салон зі шкіряними канапами, який на ніч перетворювався на спальний вагон. Слава Богу, інколи з’являлася нагода заскочити до душової й ополоснутися.

Туристам, отже, було порівняно комфортно, на відміну від простонароддя, яке в переповнених вагонах їхало здебільшого стоячи. Тиснява була такою самою, ба навіть іще більшою, ніж побачена в Китаї. Коли потяг зупинявся на якійсь станції, люди кидалися через двері й вікна з криком і галасом. Просто незбагненно, скільком людям вдавалося вміститися в один-єдиний індійський залізничний вагон.

Харчуватись я ходив у вагон-ресторан. Меню були прості й одноманітні: через спеку не було змоги запасатися швидкопсувними харчовими продуктами — скажімо, м’ясом, яке доводилося з’їдати відразу по тому, як зарізано худобу. Слуги мали бездоганне вбрання — тюрбан і білий каптан, підперезаний барвистим поясом, — і віталися за індійським звичаєм, уклоняючись і водночас підводячи руку до свого чола.

Коли я прибув до Лакхнау, мене зустрів