Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Добре мені випурхнув!

– Ну, про мене, втік, хіба не все одно?

– Ні, ні, не так, не так, я зараз поясню! – ледве перемагаючи регіт, видушив із себе вартовий, шукаючи опертя й пробуючи сісти верхи на тулуб струся.

– Пояснюватимеш потім, тепер в’яжи! – урвався раптом терпець і поліцаям.

– Я його не розв’язував, я зараз поясню!

– В’яжи, сказано тобі! – заревли поліцаї, видно, вирішивши в перший-ліпший спосіб покінчити з цим базаром, аби самим не впасти в гістерію.

– Дайте людині пояснити, і вона скоріше зловить вам птаха! – порадив хтось із гурту.

– Так, так, благаю вас, по-доброму, по-доброму з ним, бо він ще відмовиться його зловити, і тоді пропав мій струсь! – залебедів кінорежисер, настрашившися, що поліцаї почнуть стріляти в струся, хоч кожний, крім кінорежисера, ані трохи не сумнівався: оскільки вартовий лежить на тулубі птаха, ніхто не зважиться у нього стріляти, бо кому закортить відповідати за вбивство людини при стількох свідках?

– Це все ваша вина! Ми вас! Ви! – гиркнули поліцаї на кінооператора, і через те, що гиркнули, трохи подобрішали.

– Нещасний я, чим же я завинив? На цьому тільки я зазнаю збитків! – забідкався кінооператор, то звертаючися до поліцаїв, то лриєднуючися до гурту, що хором умовляв вартового помогти зв’язати струся.

– Нічого, до весілля заживе! – потішали веселуни з гурту.

– До якого весілля?

– Як до якого, до струсьового, звичайно!

Однак кінооператорові не довелося чекати до весілля. Усе пішло далеко швидше, ніж очікували. Не виключене, що роз’юшеність поліцаїв несподівано активізувала події. Я не встиг побажати їм міцніших нервів, як усі з полегшенням зідхнули: струся з допомогою вартового, якому, здається, набридло лежати на тулубі птаха, і кількох добровольців з пу- аліки, санкціонованих поліцією, заходилися наново ловити, і одразу ж їм пощастило.

Тобто струсь виявився не тільки смиренною, а й терплячою птицею: він дав себе завинути в ковдру, обмотати вірьовками, і його врочисто, як труну, поклали до поліційного авта. Усім, що товклися біля струся, веліли їхати до поліції, щоб скласти акт за порушення вуличного руху і виповнити анкети на відшкодування потерпілих. Серед потерпілих я помітив і бабу, якій струсь вибив з рук кошики з квітами, квіткарку, що безугаву пащекувала, мовляв, як на неї налетів птах, почав дзьобати й плюндрувати її кошики, хоч я на власні очі бачив, коли ми гналися за струсем, як вона сама зі страху перед потворою випустила їх на брук; та ще кілька дядь, які репетували разом з нею, вигукуючи, аби не кривдили бідної беззахисної жінки. Можливо, вони доводилися їй родичами і тому підтримували її, розводячи полами піджаків, ніби вони дихали піджаками, як зябрами.

Зауваживши, що поліцаї не записали мене в свідки, назбиравши їх, видно, подостатком, я вирішив непомітно щезнути, дякуючи провидінню, що мені якось поталанило не впасти в око і вислизнути з цієї історії без ускладнень і розголосу. Свідків назголошувалося досить, хоч на випадок, якби мене стали затримувати, я вже приготувався, як відмовлятимусь, і навіть поліція нічого не вдіє, бож не існувало такого закону, аби свідків вербували примусово. Єдине, чого я не рахував, це появи Козютка-Млодютка, який залишив свій гурт і причепився до мене.

– Ви куди? – перехопив він мене, не даючи пройти і, на жаль, унедійснюючи враження, ніби він зайнятий біля – кінооператора і не помічає, як я обережно обминаю їх.

– Я мушу негайно додому.

– Дім не втече!

– Я справді не диспоную зайвим часом. Я мушу НЄ‘ гайно..

– Що значить – мушу? Хіба ж це по-компанійському? А хто ж нас підвезе? Ні, ні, друзяко, ви нас зобов’язані підвести до поліційної дільниці! Я ж покликаний свідчити! Що вони робитимуть без мене?

– Мені дуже прикро, однак, крім мого, с ще й інші авта. Вас підвезе хтось інший.

– Як? Хіба ви не бачите, в інших – жодного вільного місця? Та й потім, нам приємніше їхати з вами, а не з іншими, чи ж не так? – біля Козютка-Млодютка стояли – збирач автографів з молодиком, власником пітійського носа, натякаючи самою своєю присутністю, що їх аж ніяк не випадає залишати напризволяще серед вулиці, бож мені належалося б давно вже знати – вони найголовніші свідки, без яких не розберуть справи, як належить, і мій обов’язок, хоч трупом упасти, а довезти їх до поліції.

– Я мушу додому, зрозумійте ж і мене! Я охоче підвіз би вас, але справді, не годен, нехай цього разу вас підвезе кінооператор. У його авті для вас є місце, а мене наглить одна справа, невідкладна, дуже важлива, а я і так затримався!

– О, Господи, – невже ви осліпли? Ви не бачите, як він переживає? У такі хвилини людину не турбують. Це було б вершком негуманности вимагати від нього в цю мить послуги! – об’єдналися в один голос Козютко-Млодютко і збирач автографів.

Така чулість супроти переживань кінооператора явно свідчила, що вони їхатимуть тільки зі мною, хоч вони, властиво, його друзі, і він прямував до поліції, а піді мною горіла земля від нетерплячки якомога швидше зникнути. Якщо їм незручно просити кінооператора підвезти їх, то я попрошу його сам, аби тільки не брати їх до свого авта, затявся я, чуючи, як мною раптом оволодіває неспокій і я знаю: це передчуття біди, що звідкілясь суне на мене, передчуття не збагненне мені самому, проте таке настирливе, ніби воно сидить у мене в шлунку й кричить: тікай звідси, щезай, не гаючись, бо насувається халепа, у якій тебе прилюдно визнають винним. Воно й справді так мене налякало, що я переміг незручність і підійшов до кінооператора, хоч той чув мою розмову з Козютком-Млодютком та збирачем автографів, тільки робив вигляд, ніби мова мовиться про когось стороннього, і зважився натякнути йому, чи він не підкинув би своїх друзів до поліції, адже йому однак по дорозі, а я зобов’язаний деінде залагодити одну дуже пильну справу, таку пильну, якої ніяк не відкласти, і мушу негайно від’їхати а йому ж справді по дорозі.

– По доро..! – вигукнув кінооператор з таким обуренням, ніби слово «по дорозі» вважалося нечуваною непристойністю, якої він при свідках через вроджену делікатність просто