Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Втомилася вона… Хм, коза недотрахана, — чоловік знову взявся за пиво і пив, задерши голову (пляшка закінчувалась). Випив. Поставив порожню пляшку на журнальний столик і несподівано помітив перед собою дві постаті. — О… А ви хто?

— Ти справді хочеш це знати? — хижо посміхнувся Артур.

— Хлопці, я вас не знаю. Що ви хочете? Цінні речі? Забирайте й валіть.

— Нам твоє барахло не потрібне, — Артем почав обходити диван, на якому сидів чоловік, переміщуючись за його спину. — Ми прийшли пояснити тобі, дядьку Толік, що ти робиш дуже погані вчинки.

— Що?! — той засміявся, недовірливо озираючись на Артема, котрий опинився вже майже за його спиною.

— У тебе, дядю, проблеми, так не можна поводитися з прекрасною половиною людства. Ми прийшли допомогти тобі змінити світогляд, усвідомити всі свої помилки і спокутувати в повній мірі свою провину, — Артем зупинився прямо за його спиною. Чоловік нервово озирався на хлопця, водночас бачачи повний люті погляд другого, що стояв перед ним.

— Це моя дружина вас прислала? Що вам ця сучка пообіцяла? Чи…та ви трахаєте цю хвойду?! От сука…

— Ні, — коротко відповів чорнявий, граючись биткою. — Ми не знаємо твою дружину, але ми співчуваємо їй.

— Тоді Пасічна? Це та курва вас нацькувала?!

— Схоже, ми зараз розширимо відомий список твоїх геройств, — засміявся той, що стояв позаду.

— Що вам потрібно?! — Гора занервував. — Валіть нахрін з моєї хати! Де Альма? Альма!

— Ти сьогодні простягнув свої руки до тієї, котра тобі не належить, — чорнявий підійшов майже впритул до журнального столика і відсунув його трохи вбік, стаючи супроти чоловіка.

— Ку-у-урва… — протягнув чоловік, розпливаючись у посмішці й оглядаючи випещеного красунчика перед собою , — б*ять, а я не вірив, що вона собі мажора знайшла… І як? Гарно стогне під тобою те опудало?

Артур і так ледь стримував свою лють, а слова Гори про Злату позбавили його останніх гальм. Він замахнувся биткою і наніс удар, вклавши в нього всю свою злість, трощачи лівий край нижньої щелепи Гори на десятки дрібних уламків. Той впав на підлогу, з рота вихлюпнула слина з кров’ю, заливаючи килим і його груди, але Гора одразу ж почав підніматися, схопив пляшку і, вдаривши нею об ніжку стола, зробив “розочку”, вкривши уламками підлогу біля дивана. Піднятися він не встиг, оскільки удар битки з іншого боку влучив в нижню щелепу, руйнуючи майже симетрично праву її половину. Наступний удар прилетів через декілька секунд знизу, під ніс, проламуючи верхню щелепу Гори, наповнюючи його рот кров’ю і власними зубами, а також відкидаючи його назад на диван.

Артур зупинився на мить, оглядаючи результат своєї діяльності. Непогано, але мало...

Гора хрипів, дивлячись на Артура оскаженілими очима, і знову зробив спробу піднятися, Артем ззаду притримав його.

— Куди ти поспішаєш, дядю? Ми ж лише почали.

Толік замугикав, вже не маючи змоги нічого сказати.

— Ти запущений випадок. Твоє прозріння займе певний час… — Артур хижо посміхнувся.

Жанна нервово проходжувалася вздовж вулиці. Мама не дзвонила, значить, Злата спить. Хлопці були в хаті дядька Толіка вже майже годину.

Ось, в будинку згасло світло. Дівчина принишкла за кущем бузку, через деякий час дві постаті вийшли з двору, Артем знову дав Альмі команду лежати.

Брати вийшли, зачинили хвіртку і попрямували назад до авто. Жанна опинилася позаду них. Озирнулася. Наче нікого не видно з сусідів. Що б там не наробили хлопці — здається, свідків нема.

Наздогнала їх вже біля машини. Артур здивовано озирнувся на неї.

— Біля Злати моя мама, — сказала вона, випереджаючи його питання. — і вона спить. З нею все гаразд. Що ви там робили так довго?

— Допомагали дядьку Толіку зрозуміти свої помилки, — усміхнувся Артем, знімаючи рукавички. Жанна зацікавлено поглянула на них. Це були не звичайні рукавички, з кастетами.

— Що це таке? — запитала вона, вказуючи на них.

— Це тактичні кевларові рукавички з довгими пальцями, дуже зручна штука, — Артем нахилився до її вуха і змовницьки промовив, — не лишає відбитків.

— Ви його вбили?... — прошепотіла вона, з жахом переводячи погляд то на одного брата, то на іншого.

— Жанно, ти що?! Навіщо брати такий гріх на душу? — обурився Артем. — Живий він. Не зовсім здоровий, але то таке, підлікується… можливо.

Артур вставив битку в дверцята, а рукавички кинув в бардачок.

— Хлопці, а якщо він вас здасть?..

— Не здасть, — коротко відповів Артур і пішов до хати.

У прихожій йому зустрілись Рая і Марина.

— Боже милий, ви живі… — полегшено видихнула Раїса, — я боялась, щоб цей бугай вас не повбивав.

— Як Злата? — Артур не бажав говорити про того покидька.

— Не прокидалася. Спить.

— Я піду до неї.

— Може поїси? — не відставала Рая.

— Дякую, не хочеться.