Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

У кожного із нас звичайно є місця,
Куди приходимо, щоб трохи усамітнитися,
Де пам’ять, як рядок поштового листа,
Нам серце вилікує в час, коли  воно печалиться…
(«Чисті ставки» І. Тальков)

Вовка наздогнав мене, коли після уроків йшла додому й тягла три пачки зошитів із творами.  Твори писали одинадцятикласники, тому перевіряти  мені їх не перевірити так вже зразу. Сама ж і вимагала великий, щоб тема була розкрита.  Відчувала, що як порозкривали мої учні там ті теми. Вовка оцінив ступінь моєї втомленості, тому вихопив пакет із зошитами й мило посміхнувся.

— Що? Чого либишся? Щось накоїв? - приготувалася до чергового «сюрпризу».

— Нє-а. Просто хотів поговорити з тобою. Вибач, з вами. Є мулька одна, - і мила посмішка та блиск в очах, перед якими не здатна опиратися. Чоловічий шарм придумав диявол, не інакше.

— Викладай свою мульку, - приготувалася до Вовчиних «сенсацій».

– Тут така історія. Одним словом, бабусі вчора було паршиво...

— Блін!  І ти мовчав цілий день? А зараз усміхаєшся? - накинулася я.

— Спокійно. Швидка тиск збила, зараз усе нормальок. Бабуся просила, щоб ти прийшла до неї, поговорити. На чай запрошує. Вона там тобі щось зв'язала. Гарне.

— Звісно, прийду. Ось сьогодні перевірю все це добро, – вказала на пачки зошитів. – І завтра прийду.

— Дурна у тебе робота, мама Соня. Одна радість, двійки в журнал ліпити та мене сварити, ага? – радісний надмірно, що вже  купу підозр викликало. 

Я думала, що Вовки не буде,  мало які справи у хлопця можуть бути у вихідний. Попив разом з нами чаю з пряниками й втік до своєї кімнати.

Ми з Тамарою Гнатівною спочатку поговорили про те, як  їй «пощастило» не впоратися з тиском, потім подивилися чергову серію серіалу «Тропіканка»  й обговорили всі сюжетні колізії. І тут у дверному отворі з'явилася фізіономія Вовки:

— Сидите, як дві нудні кумушки. Жодного креативу. Пограли б у що-небудь, - запропонував нам масовик-витівник Вова.

— Ага, давай, Сонечка, у лото? - подала ідею Тамара  Гнатівна.

— Ба, бери вище. Карти, - і простягнув колоду. – І я з вами зіграв би. Мама Соня, ша, ми не в школі. У нас вдома азартні ігри дозволено, - швидко попередив моє німе питання.

— Ким дозволено? – дивно, але режим «вчителька» вмикається автоматично.

— Мною і бабусею. Ба скажи? – не встиг спитати, Тамара  Гнатівна з опущеними винуватими очима закивала головою, мовляв, так, граємося на дозвіллі.

Боже, який він хитрий! Щоб зіграти у карти, так дипломатично підкотив – і не відмовиш. 
Грати було нецікаво – Вова завжди вигравав.

— Я здогадуюсь, що ти щось нечесно робиш, - припустила я, програвши шість разів поспіль.

– Не щастить у картах, пощастить у коханні, – відбрехався Вовка.

— Так, Соня, він мухлює. Я тузом козирним спочатку билася, а він у нього опинився наприкінці. Де взяв? – підтвердила уважна Тамара Гнатівна. Давай я тобі краще погадаю. Вова, неси мої гадальні карти, - попросила Тамара Гнатівна.

— А ви вмієте гадати? - здивувалася я. Кому ж не цікаво, що очікує у майбутньому?

— Маленько вмію, - погодилася старенька.

— Не прибіднюйся, ба. Чудово ти гадаєш. Бабуля в молодості з циганкою дружила, та її таким речам навчила. У мене бабуся  мировецька! І ворожить правильно. Вона мені нагадала, що я стану директором.  Уявляєте? – це Вова вже мені розповідав. – Тільки чого директором – не каже, партизанить потроху. Всякі ж директори бувають…

— Тасуй, Соня, колоду. А ти, Вова сходив би за хлібцем, - це вона так делікатно виганяла онука за двері, щоб не заважав.

— Так цілий буханець на столі, ба, - обурювався хлопець.

— Тоді не підслуховуй, - зауважила Тамара Гнатівна. - Соня, зачини двері.

Я зачинила двері, а Тамара Гнатівна розкинула карти.  Вправно перевернула дві карти, після чого здивовано глянула на мене. Нічого не сказала. Потім ще дві, а там і всі в ряд поперевертала.

— Ну і що там мені суджено? – спитала я сама, бо Тамара Гнатівна не поспішала говорити, лише вивчала карти й питально дивилася на мене, немов уперше бачила.

— Скоро заміж вийдеш.  По любові, по великій любові.  Двоє діток буде. Робота  улюблена. Щаслива ти, Соня.

— Невже? - зірвалося з губ.

— Так! Один чоловік на все життя. Чекатимеш на нього, з батьками посваришся через нього, але так, як він, тебе ніхто не любитиме. Та й ти його також сильно любитимеш. Дві половинки. Дочекайся його, Соня. Ось тут, бачиш, дві дороги. Не дочекаєшся – доля інша. Три шлюби, одна дитина та багато образ.

– А звідки чекати? - Не розуміла я.

— Карти показують казенний  дім, - сумно промовила Тамара Гнатівна. - Чи то лікарня, чи ще що.

— Соня Костянтинівно, ви що, у зека закохані? – у дверях стояв Вовка з пиріжками та чаєм.

— Ти все ж таки підслуховуєш? Марш до себе! - гримнула Тамара Гнатівна. Але Вовка навіть не збирався видаляти свою персону з кімнати, не приховуючи цікавості. – Казенный дім – поняття неоднозначне, – пояснила Тамара Гнатівна, але на мене дивилася з якоюсь особливою ніжністю. – І на цвинтар більше не ходи, – якось таємниче додала бабуся Вови. - Тобі  там нема чого робити. У минулому все. Відпусти його.

— Ба, та все норм, то я Соню Костянтинівну на кладовище повів, їй для статті треба було з отими чорними потеревенити, - встряв нахабно Вовка.
— Я тобі що сказала? Марш звідси! Інший цвинтар. Не в цьому місті, - далі пророкувала Тамара Гнатівна.

— Ви ходите по цвинтарям?  - Вовка приніс чашки з чаєм і вручив їх бабусі та  мені просто в руки. – Прикольне хобі.

– Там душа заспокоюється, – пояснила я. – Думаю, що кожна людина має таке місце, де особливо затишно.

— Точняк! О, ідея одуренна, хочете, можу показати?  Ходімте? – енергійно відреагував Вовка.

— Це  куди? - про всяк випадок запитала я, знаючи  ступінь авантюризму  хлопця.

– Побачите. Вам сподобається. Краще, ніж цвинтар. Можна сказати, зовсім протилежне містечко, - він налив у термос чаю, зібрав чашки та пряники в кульок, вручив мені два пледи й цмокнув бабусю в щічку: