Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Бабуль, не сумуй, ми не скоро… 

— Та йдіть, на сходах акуратно. А я новини поки що перегляну. Цікаво, сьогодні будуть веселити чи лякати? – мабуть, ми втомили Тамару Гнатівну іграми, тому вона рада була нашій тривалій відсутності.

Вова потягнув мене на останній поверх будинку, відкрив ляду, що вела на горище, а звідти  ми вилізли на великий майданчик на даху будинку.

— Чому дах? - це було перше, що я змогла запитати, коли Вовка дістав з горища поролоновий мат і, постеливши на нього один плед, посадив мене на нього й накрив другим пледом.

— Звідси небо ближче. А людей тут нема взагалі. Тільки внизу такі маленькі, як мурахи. Тут, на краю даху, обставленого антенами, так легко почуватися богом. Просто стояти, коли тебе обвіває  вітер, на порозі величі й дивитися навколо - на той самий, але такий незнайомий світ. Я часто сидів тут, коли не стало батьків. Тут легко не пам'ятати про все… - Вовка дістав  з пакету чашки й розлив чай із термоса.

Іноді легенький вітерець ворушив моє волосся. Тепло від чаю зігрівало.
— Тут справді добре, - вимовила я, запрошуючи Вовку сісти під плед поряд. Він відмовився.

— Мені теж подобається. Зараз трохи стемніє й буде добре видно зірки, - загадковим голосом промовив Вовка. Досі на небі сяяла лише одна зірка  за компанію з яскравим серпоподібним місяцем.

— Ти всіх своїх знайомих сюди водиш? - запитала я.

— Нікого ще не водив.  Ви перша, - чесно відповів Вовка й, підійшовши до краю даху, мовчки подивився спочатку вниз, потім на небо.

— Пощастило, що сьогодні немає хмар. Як яскраво світить місяць, - сказала я, піднявши голову до неба.

— Ти б хотіла побувати на Місяці? – із захопленням запитав Вовка.

— Ні. Мені й на землі добре, - зізналася  й вибралася з-під пледу. - Ось, дивись, здається, витягнеш руку-і він у тебе на долоні, - я простягла долоню й підвела її до місяця. Склалося помилкове враження, що вона лежить у мене на долоні. Потім так само зробив Вовка.

Ми стояли в тиші й дивилися на небо. Я не очікувала, що за зовнішністю й манерами відчайдушного та різкого баламута ховається чуйне та вразливе серце. Кілька крапок, що світилися, почали переміщатися по небу.

— Соня, загадуй бажання, зірка з неба валиться, - командував Вовка.

— То не зірка, - обурювалася я. - Літак або космічне сміття. Багато всякого люди запустили в космос, ось він нам все потроху повертає. Плюс метеорити, як бонус.

— А якщо все ж таки зірка падала? – наполегливо гнав свою політику Вовка. - Тоді б що загадала?
— Не можна говорити, не справдиться, - нізащо в світі я не зізналася б цьому хлопчику у своєму бажанні. Я просто хотіла, щоб він не зникав із мого життя. Батько навчив мене реально дивитися у перспективу, тобто у майбутнє. А в майбутньому Вовка закінчував школу і йшов або навчатися до вузу, або - до армії. Це була розлука. І я її відчувала вже зараз, жовтневим прохолодним вечором на даху дев'ятиповерхівки.

Потім ми пили чай, об'їдалися печивом і багато розмовляли. Вова торохтів без зупинки, перебиваючи й не слухаючи мене. Багато сміялися, бо Вовка згадав стільки кумедних історій та анекдотів. Останні, щоправда, найчастіше були з нецензурними словами, за які його сварила.

— Та ну ладно, не в школі ж. Ніхто не чує. А ось ще один, - не встигла я відсміятися з приводу попереднього. – Цей без матюка. Урок "Основи православної культури". Прикиньте, у когось такий є.  Вчителька:

— І пам'ятайте, діти! Ті, хто навчатиметься на "4" та "5", потраплять до раю. А ті, хто навчатимуться на "2" та "3", - до пекла! Учень, мало не плаче:

– Марьванно, а що, закінчити школу живим не  вийде взагалі? Бачиш, і про школу, і без матюків, - з гордістю за себе мовив Вовка. Я засміялася, і він теж.

— Так, все, закругляйся з анекдотами, бо в мене брюшний прес уже болить. Бабуся казала, ти вірші почав писати? – хотіла перевести тему на щось серйозне. Навіщо? Пробудила змія, їй Богу!

— Почав. Вони майже всі про тебе, між іншим. Он яка ти класна вчителька, що твої учні не тільки читають, а ще й вірші пишуть. 

— Хоч один почитаєш? – хто мене за язика того тягнув? Чого тобі не мовчалося? Сама напросилася. То він і прочитав:

— Можу й не один.  Гаразд, останній, слухай…
Бувають люди – подарунки долі,
Ото і ти такий мені сюрприз від Бога.
Якби були на те мої бажання й воля,
Ти б не була   учителька і точно вже не мама строга.

Мені б в один з тобою клас потрапить,
Щоб і за партою сиділи вдвох,
Такий сценарій часу мене чесно манить,
І думаю – задовольнив  цілком обох.

Я чесно грав би роль  нахаби-хулігана,
А ти – пай-дівчинка, відмінниця, святая простота.
Тебе б від мене проганяли тато й мама,
А я таємно цілував твої вуста.

Про все це, як дурний, шалено  мрію,
Але життя не має відповідь просту,
 Я доведу до фінішу свою надію,
Так, я малий, але я скоро підросту.

В твоїх очах я хлопчик, учень твій,
Ти класно граєшся у маму й сина,
Ти називаєш мене « хлопчик мій»,
А я не хочу так, бо я вже не дитина.

Я хочу обіймати і любити,
На вік мені начхати, на людей також,
Але тебе, твоє ім’я не хочу я зганьбити,
Симпатію приховую  отож…

Коли  він перестав розказувати вірша, настала тиша. Дивовижна спокійна тиша. Я й досі не можу зрозуміти, що це було. Наче на мить світ завмер. Ми раптом забули про все. Ці кілька хвилин було створено лише для нас двох. І все, що ми могли, - це дивитися один на одного.  Так мені ще ніхто не освідчувався у коханні. Він збентежився й водночас зрадів, коли побачив мою дурнувату посмішку. То, певно, було істетичне. Вовка швидко наблизився й поцілував. Це був ніжний та приємний поцілунок, від якого все довкола змінилося. До цього я торкалася його як до дитини, тепер – як до чоловіка. Це був шок, бо мене тягнуло в його обійми. Я отримувала насолоду від його дотиків. Він торкнувся моїх грудей, прикритих одягом, потім рука ковзнула за комір светра й зупинилася на плечі. Я мало не звалилася тут, на даху, непритомна.