Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

Тихий стукіт камінчиком по склу змусив нас з Ві схопитися на ноги.

— Нарешті!

Я кинулася вниз по сходах для слуг, щоб через хвилину безсоромно повиснути на шиї у Едварда, ігноруючи збентежені погляди Ві і саркастичну усмішку Хораса.

— Бог мій, як я хвилювалася!

— Що, знову паніка та зневіра у моїх здібностях? — глузливо уточнив Ед, втім, не надто вириваючись із моїх обіймів. — Я думав, що ти вже звикла.

— Звикнеш з вами, — хотілося сердитись і сміятися одночасно. — Не смій більше тікати, не попередивши. В мене нерви не залізні.

— Хто б міг уявити, — він витріщився на мене з невинним виразом обличчя, — що в ремонтників з вулиці Башмачників така тонка душевна організація. Знав би, прихопив по дорозі букет для вибачення. — Його долоні ковзнули по моїй спині, лоскочучи крізь тонку тканину блузи, притискаючи все сильніше і сильніше. От і сперечайся тут: сама собі б не повірила, що ображена.

— Загалом звучить непогано. Особливо про квіти, дівчатам таке подобається, повір.

— А серйозним фахівцям?

Я зробила паузу і наморщила лоба. Ед здивовано підняв брови, і я, не витримавши, тихенько пирснула:

— Згодиться. Традиції треба шанувати. А то все в нас якось не по-порядку відбувається, не знаходиш?

— Є трохи. Нічого, закінчимо цю історію — обіцяю виправитись.

— Невже побачення буде? — удавано здивувалася я. — У кондитерській чи у кав'ярні? І прогулянка, і танці, і вечеря зі свічками?

— Звичайно. І не тільки. Скажімо так: не маю нічого проти того, щоб вечеря затяглася до сніданку.

— Ед! — Я спалахнула від збентеження і тицьнула еньяна Лодлі пальцем у живіт. Обрав час! Ми ж не наодинці.

— Ай! Добре-добре. Спершу побачення, танці під місяцем, чинні прогулянки та офіційне визнання. Твої руки в кого просити треба? У Брема чи майстра Шестопера? Еньян Колті, схоже, вже й так усе зрозумів: якщо не вбив на місці, значить, проти не буде. То в кого?

Я приголомшено замовкла і підняла погляд на Еда. Однак, на мій подив, вираз обличчя у нього був абсолютно незворушний. Наче й жартома сказав, а ніби й серйозно.

— Ем. Взагалі-то, спершу в мене самої.

— І справді, якось не подумав.

Хорас за нашими спинами роздратовано пирхнув.

— Ви скільки знайомі? — уточнив він. — Два тижні чи менше?

— А яка різниця? — знизав плечима Ед. — Втрачати власне щастя через дрібні формальності — це якось дивно. Особливо, коли є ризик, що в тебе його вкрадуть.

— Логічно, до речі, — меланхолійно зауважила Вів'єн і хлопнула Хораса по плечу. — Ти свій шанс прогавив, тож не заважай іншим.

Якщо Хорас і відчув у цей момент укол розчарування, то нічим свої почуття не видав, навіть бровою не повів. Навпаки, зобразив здивований вираз обличчя і обернувся до Вів'єна.

— Чому ж одразу впустив? Я думав, ми з тобою якраз побудували тонкий місток взаємної довіри та поваги.

От... аристократ чортів. Так лицемірити — це талант! І ось вгадай, коли він виявляв свої справжні почуття. Втім, Ві, схоже, не збиралася здаватися. Вона м'яко підійшла до Хораса, витонченим жестом простягла йому руку для поцілунку, наче ми на прийомі у короля розмовляли:

— Впевнений? Тобі доведеться дуже постаратися, щоб переконати мене в чистоті своїх намірів. І почнемо з вибачень за той поцілунок у кабінеті та усю гидоту, що ти тоді наговорив.

Гейб усміхнувся куточками губ і покірно схилився, торкнувшись тильного боку її долоні.

— Мої щирі вибачення, леді Вів'єн. Я поводився страшенно грубо. Обіцяю надалі виявляти до вас більше поваги.

Раптом Ви вчепилася кігтиками у волосся Хораса і смикнула. Досить грубо і боляче, судячи з того, як Гейб скривився:

— І, якщо я ще хоч раз побачу поряд з вами, лорд Гейб, якусь із ваших коханок, а особливо Марселу, клянуся, про весілля, навіть фіктивне, можете забути.

— Тобто можливість шлюбу ви вже допускаєте? Прогрес.

— Не чіпляйтеся до слів, — Ви висмикнула руку і відступила на півкроку назад. — Вважатимемо питання закритим. Може, розкажете вже, як ваші пошуки? Є результат?

— І так, і ні, — зітхнув Хорас. — Боюся, цього вистачить лише на весільний подарунок для Грейс Колті. Не знаю, кому ще могло б стати в нагоді таке старе і запорошене неподобство.

Ед таки випустив мене з обіймів і жестом справжнього фокусника вийняв ніби з порожнечі старенький фоліант.

— Це єдине, що канцлер вирішив сховати у найнадійнішому місці. Чесно сказати, я розраховував на щось вагоміше: документи, протоколи та свідчення, та хоч на старі магічні відбитки, як ті, що роблять газетярі-ілюзіоністи.

Я уважно оглянула старовинний підручник з артефакторики. Судячи зі штампу на форзаці, безсовісно поцупленого з чиєїсь бібліотеки, он навіть прізвища студентів на вкладиші написані. Застаріла для цього світу традиція до божевілля нагадала добре знайому мені зі школи систему обліку книг. Непрохана усмішка сама торкнулася губ: неймовірно, уламок мого минулого відбився в минулому нового світу. В академії, де ми навчалися, все було набагато сучасніше: студенти, які взяли почитати книгу, записувалися в магічному списку, невидимому без спеціального впливу. Зате й помилок не виникало: магія фіксувала всіх без розбору, якщо час володіння книгою перевищував десять діб, і за шоколадку або чашку кави про втрату книги забувати не поспішала.

Заради жарту я провела двома пальцями по краю обкладинки, активуючи заклинання, і, на мій подив, воно відгукнулося. Дивно, начебто цієї модифікації всього років сто, а книзі — мінімум чотириста, звідки вона тут взялася? Чотири пари очей здивовано вп'ялися в перелік прізвищ і дат, що спалахнули золотом.

— Скажіть мені, що тільки я це бачу, — хрипко попросив Ед.