Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Оскільки Гелі не зводив очей із телефона, а вона уявлення не мала, що ще робити, Гаррієт підсунула пристрій до себе й набрала номер Еді.

— Алло? — різко озвалася Еді після двох гудків.

— Еді, — заговорила Гаррієт у футбольний шолом, — а мормони вірять у щось пов’язане зі зміями?

— Гаррієт?

— Ну, наприклад, чи тримають вони змій як домашніх улюб­ленців… Я не знаю, може, тримають у себе багато змій та іншої живності?

— Заради всього святого, звідки тобі стрельнула така думка, Гаррієт?

Витримавши знічену паузу, Гаррієт відповіла:

— З телевізора.

— Телевізора? — недовірливо перепитала Еді. — Це з якої програми?

— «Нешнал Джіоґрефік».

— А я й не знала, Гаррієт, що ти любиш змій. Думала, ти тільки й кричиш та пищиш: «Рятуйте! Рятуйте!», щойно якогось вужика на подвір’ї побачиш.

Гаррієт замовкла, пропустивши цю дурну шпигачку повз вуха.

— Коли ми були малими, то чули історії про священників, які в лісах проповідують зі зміями. Але то були не мормони, а просто селюки з Теннессі. Між іншим, Гаррієт, а ти читала «Етюд у багряних тонах» сера Артура Конан Дойла? От там є вельми багато хорошої інформації про мормонську віру.

— Так, знаю, — відповіла Гаррієт. Еді згадувала цю історію в розмові з тими гостями-мормонами.

— Здається, та стара серія Шерлока Голмса у твоєї тітки Тет удома. У неї, може, навіть є примірник «Книги мормона» у батьковому виданні у футлярі — знаєш, там ще Конфуцій, Коран і релігійні тексти…

— Так, але де я можу почитати про цих людей зі зміями?

— Вибач, я тебе не чую. Що за відлуння? Звідки ти дзвониш?

— Від Гелі.

— Звук ніби з туалету.

— Ні, то просто телефон такої цікавої форми… Слухай, Еді, — продовжила вона, бо Гелі розмахував руками, щоб привернути її увагу, — так що з тими проповідниками зі зміями? Де вони?

— По глухомані, в горах та інших ненаселених місцях землі, це все, що я знаю, — поважно відповіла Еді.

Тільки-но Гаррієт повісила слухавку, Гелі поспіхом заявив:

— Знаєш, там, у тому домі нагорі, колись був виставковий зал трофеїв. Щойно згадав. Здається, мормони тільки внизу живуть.

— А хто зараз орендує ту квартиру?

Гелі, збудившись, тицьнув пальцем на телефон, але Гаррієт похитала головою; передзвонювати Еді вона не збиралася.

— А пікап? Номер не запам’ятала?

— Бляха, — кинула Гаррієт. — Ні. — Вона раніше про це не подумала, а мормони ж не водять машини.

— Може, помітила, чи реєстрація Александрійського округу? Думай, Гаррієт, думай! — мелодраматично став вимагати він. — Мусиш згадати!

— Ну, то може проїдемося туди й подивимося? Бо якщо вийдемо зараз… та перестань, досить, — відказала вона, роздратовано відвертаючись, бо Гелі почав розмахувати в неї перед обличчям уявним годинником гіпнотизера.

— Ти д’юже-д’юже хочеш спати, — проголосив Гелі з сильним трансильванським акцентом. — Д’юже… д’юже…

Гаррієт відштовхнула його; Гелі оббіг з іншого боку, розмахуючи в неї перед очима пальцями:

— Д’юже… д’юже…

Гаррієт знову відвернулася. Але той і далі витав навколо, тож вона якомога сильніше вдарила його.

— Господи! — викрикнув Гелі. Він схопив себе за руку й відкинувся на ліжку.

— Я ж казала перестати.

— Та бляха, Гаррієт! — Він сів, потираючи лікоть і кривлячись. — Ти мене в шокову точку вдарила!

— Ну то досить до мене чіплятися!

Раптом на зачинені двері кімнати Гелі налетів шквал стукоту кулаком.

— Гелі? Твоя приятелька там з тобою? Ану відіпри двері, вже.

— Ессі! — закричав Гелі, відкидаючись на ліжку від роздратування. — Ми нічого тут не робимо.

— Відіпри двері. Вже відіпри.

— Та сама відчини!

У кімнату увірвалася Ессі Лі, нова економка, настільки нова, що навіть не знала, як Гаррієт звуть — хоч Гаррієт підозрювала, що то вона лише прикидається. Їй було близько сорока п’яти, значно молодша за Іду, з пухкими щоками й штучно випрямленим волоссям, посіченим і тонким у кінчиках.

— Шо ви тут робите, шо ім’я Господа намарне викрикаєте? Та вам за таке встид і позор має бути, — заголосила вона. — Бавитеся тут, двері заперли. Більше аби ніколи двері не запирали, чули мене?

— А Пем у себе зачиняє.

— А ше він туди дівок ніяких не воде. — Ессі крутнулася й вчепилася в Гаррієт поглядом, наче дивилася на калюжку, що кіт наблював на килим. — А ця кричить, матюкається, чіпається тут.

— Ти з моєю приятелькою краще так не розмовляй, — вереснув Гелі. — Тобі так не можна. Я мамі скажу.