Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Я мамі розказю, — імітуючи його ниття, з перекошеним обличчям проказала Ессі Лі. — Ну то біжи й розказуй. І так вічно наговоруєш на мене то, шо я навіть не робила. Хто мамі сказав, шо я то печеня з шоколадом поїла? А то ти сам, я знаю.

— Заберися!

Гаррієт знічено роздивлялася килим. Вона ніколи не могла звикнути до обурливих драм, що вибухали в домі Гелі, поки його батьки були на роботі: між Гелі й Пемом (зламані замки, здерті зі стін плакати, вкрадені й подерті на клапті домашні завдання) або, частіше, між Гелі з Пемом та щораз іншою домоправителькою — Рубі, яка їла складені вдвоє скибки хліба й не дозволяла дивитися по телевізору нічого, що транслювали одночасно із «Загальною лікарнею»; сестрою Белл, свідкою Єгови; Ширлі з коричневою помадою й усіяними перснями долонями, що вічно базікала по телефону; місіс Доун, старою буркотливою жінкою, яка так боялася грабежу, що сиділа й визирала у вікно з різницьким ножем на колінах; Рамоною, яка втрачала самовладання й кидалася за Гелі зі щіткою для волосся. Жодна з них не була особливо приязною чи приємною, але звинувачувати їх було важко, бо їм доводилося весь час давати собі раду з Гелі й Пембертоном.

— Слухай сюди, — презирливо процідила Ессі, — ти, нездаль. — Вона непевним жестом указала на огидні штори, на наліпки, що затемнювали вікна. — Я то всьо поздоймаю і спалю всю ту противну…

— Вона погрожує спалити наш дім! — заверещав Гелі, весь побуряковівши. — Гаррієт, ти сама чула. Я маю свідка. Вона щой­но пригрозила спалити…

— Я ані слова про вашу хату не сказала. Ти ліпше не…

— Ага, сказала. Правда, Гаррієт? Я все мамі розкажу, — кричав він, навіть не чекаючи на відповідь Гаррієт, яка від такої ­несподіванки втратила мову, — і вона подзвонить на біржу праці, скаже там, що ти навіжена, щоб тебе більше ні в який будинок не…

Позаду Ессі в одвірку з’явилася Пемова голова. Він відквасив нижню губу й звернувся до Гелі з перепудженою дитячою міною.

— Вивіться в кого пвобвеми, — запхинькав він з облудною ніжністю.

Ці слова були абсолютно недоречними й пролунали в недоречну мить. Ессі Лі крутнулася, вибалушивши очі.

— Ти пощо так до мене балакаєш! — закричала вона.

Пембертон, зсупивши брови, з замішанням втупився в неї.

— Бідака який! Цілий день на ліжку, ноги задер, ані дня в житті не проробив! Мені гроші заробляти треба. В мене дитина…

— А її що бентежить? — запитав Пембертон у Гелі.

— Ессі пригрозила, що спалить будинок, — самовдоволено заявив Гелі. — Гаррієт усе чула.

— Я нічого такого не казала! — пухкі щоки Ессі тремтіли від переживання. — Це брехня!

Пембертон — у коридорі, але поза полем зору — прокаш­лявся. З-за тремкого плеча Ессі вигулькнула його рука, тоді поманила їх: усе чисто. Смикнувши великим пальцем, він указав на сходи.

Гелі без попередження схопив Гаррієт за руку й потягнув у туалет, який з’єднував їхні з Пембертоном кімнати, і замкнув за ними шпінгалет.

— Швидко! — гукнув він Пембертонові, що був з іншого боку, в себе в кімнаті, й намагався відчинити двері — після чого вони вилетіли в Пембертонову кімнату (Гаррієт сліпма перечепилася через тенісну ракетку) і помчали за ним униз по сходах.

— Оце здуріти можна було, — видав Пембертон. — Це перше за довгий час, що хтось із них сказав. Усі троє сиділи за одиноким столом для пікніків позаду автокінотеатру «Джамбо», на бетонній плиті біля покинутої пари дитячих атракціонів: циркового слона й облупленої жовтої качки на пружинах. Вони вже поїздили хвилин десять «кадилаком» — безцільно, всі троє сиділи спереду, — який не мав кондиціонера, а з відкинутим дахом перетворювався на розпечену пательню, доки Пем зрештою не повернув на «Джамбо».

— Може, з’їздимо на тенісний корт, розповімо мамі, — підкинув ідею Гелі. Об’єднавшись у сварці проти Ессі, вони з Пемом поводилися напрочуд задушевно, хоч і притлумлювали це.

Пембертон допив свій молочний коктейль, кинув стакан у сміттярку.

— Та як скажеш, малий. — Пообідній жар відбивався від дзеркального вікна й горів білістю на кінчиках його розпушеного басейном волосся. — Та жінка просто навіжена. Я боявся, що вона вам щось зле зробить чи що.

— Чуєте, — підкинув Гелі, випрямляючись. — Сирена.

Усі прислухалися до гудків, що лунали десь удалині.

— Певно, пожежна машина, — похмуро продовжив Гелі. — Їде до нас.

— Скажи ще раз, що там сталося? — запитав Пем. — Вона просто так здуріла?

— Та просто божевільна. Дай мені сигарету, — невимушено додав він, коли Пем кинув на стіл пачку «Мальборо» — розчавлену від кишені обрізаних джинсів — і поліз в іншу кишеню по вогонь.

Пем закурив, тоді посунув і сірники, і сигарети подалі від Гелі. Там, на розпеченому цементі, у напливах вихлопів з магістралі, дим пахнув незвично різко й отруйно.

— Мушу сказати, я таке передчував, — мовив він, хитаючи головою. — Казав же мамі. Та жінка скажена. Певно, з Вітфілда втекла.

— Та нічого аж такого там не сталося, — бовкнула Гаррієт, яка, відколи вони випорснули з будинку, і двох слів не зронила.

Що Пем, що Гелі вирячилися на неї, як на божевільну.

— Га? — не повірив Пем.

— Ти на чиєму боці? — скривджено спитав Гелі.

— Вона не казала, що спалить будинок.

— Казала-казала!