Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ні! Вона сказала лише спалю. Не сказала будинок. Вона мала на увазі твої плакати, наклейки і все інше.

— Так? — розважливо мовив Пембертон. — Спалити плакати Гелі? Ну, це, напевно, нормально.

— Я думав, я тобі друг, Гаррієт, — надувся Гелі.

— Але ж вона не сказала, що спалить будинок, — відповіла Гаррієт. — Вона тільки… Ну, тобто, — затнулася вона, коли Пембертон з розумінням ковзнув очима на Гелі, — просто нічого страшного там не було.

Гелі демонстративно відсунувся від неї на лавці.

— Але це ж правда, — продовжувала Гаррієт, яка що далі, то менше була певна своїх думок. — Вона просто… розсердилася.

Пем закотив очі й випустив хмару диму.

— І не кажи, Гаррієт.

— Але… ви так поводитеся, ніби вона за нами з ножем гналася.

Гелі пирхнув.

— Ну, наступного разу, може, і кинеться! Я більше з нею сам не лишатимуся, — з жалістю до себе повторив він, не відриваючи очей від цементу. — Мені вже набридли ті вічні погрози смертю.

Поїздка по Александрії була коротка й містила не більше новизни й розмаїття, ніж Клятва вірності прапору. Уздовж східного краю містечка, а далі знову з півдня близько двох третин міста гаком обвивала річка Гоума. Слово «Гоума» мовою індіанців чокто означає «червона», хоча сама річка була жовтою: масною, застояною й лискучою, наче вичавлена з тюбика вохрова олійна фарба. Перетнути її можна було зі сходу, по збудованому ще в часи адміністрації Рузвельта двосмуговому залізному мосту, який приводив у місцевість, що її гості називали історичним районом. Широка плоска й непривітна авеню — болісно застигла під нестерпним сонцем — поступалася міській площі, де височів невтішний пам’ятник солдату-конфедерату, котрий сперся на рушницю. Колись його ховали в затінок дуби, але рік-два тому їх поспилювали, щоб дати місце безладному, але фанатичному скупченню пам’ятних цивільних будівель: вежі з годинником, трельяжам, ліхтарним стовпам, естраді, які тепер манячили по всій дрібній і вже безтінній ділянці, наче збиті в недоладний гурт іграшки.

На Мейн-стріт аж до Першої баптистської церкви будинки здебільшого були великі й старі. На сході, за Марджін-стріт і Гай-стріт, пролягали залізничні колії, покинутий бавовноочисний завод і склади, де бавилися Гелі з Гаррієт. Ще далі, у бік Леві-стріт і річки, стелилася пустка: автокладовища, звалища метабрухту, криті жерстю халупи з провислими ґанками й курками, що порпаються в болоті.

У наймерзеннішій своїй точці — біля готелю «Александрія» — Мейн-стріт переростала в шосе № 5. Федеральна автомагістраль оминала Александрію, і тепер шосе видавалося не менш занехаяним за крамнички на площі: вимерлі бакалійні магазини й автостоянки, запечені в отруйному жарі сірого серпанку; магазин корму для худоби «Чекерборд» і стара автозаправка «Південня», уже забиті дошками (вигорілий знак останньої — шалапутне чорне кошеня з білою мордочкою, грудьми й лапками штовхає насінну коробочку бавовни). Поворот на північ, по дорозі межі округу, повів їх повз комплекс «Дубова галявина» і під покинуту естакаду, на коров’ячі пасовиська, бавовняні поля й дрібні закурені ферми здольників, з клопотом видовбані на сухих пустирях із червоної глини. Тут, за п’ятнадцять хвилин їзди від міста, містилася школа Гаррієт і Гелі — Александрійська академія: низька будівля зі шлакоблоків і гофрованого металу, що розкинулася посеред порохнистого поля, наче авіаційний ангар. За шістнадцять кілометрів на північ від академії сосни цілком відбирали територію в пасовиськ і тягнулися темною, височенною, клаустрофобною стіною, що з обох боків безжально обтискала шосе майже до самого кордону з Теннессі.

Проте за місто вони не поїхали, а зупинилися на червоному сигналі світлофора біля «Джамбо», де на задніх лапах стояв цирковий слон і вигорілим від сонця хоботом тримав у повітрі не­оновий м’яч із рекламою:

МОРОЗИВО

МОЛОЧНІ КОКТЕЙЛІ

БУРГЕРИ

а тоді — повз міський цвинтар, що високо здіймався по пагорбу, наче сценічне тло (залізні чорні огорожі, кам’яні янголи з витонченими шиями на сторожі мармурових ворітних стовпів з півно­чі й півдня, сходу й заходу) — знову проїхали колом через місто.

Коли Гаррієт була молодшою, на східному кінці Натчез-стріт жили тільки білі. Тепер там мешкали як білі, так і чорні, здебільшого в гармонії. Чорні сім’ї були молоді й заможні, з дітьми, більшість же білих (як-от вчителька піаніно Еллісон і подруга Ліббі місіс Ньюмен Маклемор) були старими самотніми вдовами.

— Чуєш, Пеме, збав трохи швидкість отам біля будинку мормонів, — попросив Гелі.

Пем зиркнув на нього.

— А що таке? — запитав він, та все одно сповільнив хід.

Кертіса поруч не було, як і машини містера Даяла. Пікап стояв на під’їзній доріжці, але Гаррієт побачила, що то вже інший пікап. Кузов у нього був відчинений, а всередині порожньо, один лише металевий ящик для інструментів.

— Вони в ньому? — запитав Гелі, відволікшись на мить від власних скарг на Ессі Лі.

— Бляха, а там що таке? — запитав Пембертон, загальмувавши посеред вулиці. — То вікна фольгою заклеєні?

— Гаррієт, розкажи йому, що там було. Вона каже, що бачила…

— Я навіть знати не хочу, що там діється. Вони там порнуху знімають чи що? Йопересете, — мовив Пембертон, паркуючи машину й позираючи вгору під козирком долоні, — який збоченець буде всі вікна у фольгу закатувати?

— Ох ти ж. — Гелі метнувся на сидінні й втупився просто перед собою.

— Що з тобою?

— Пеме, поїхали вже.

— Що сталося?

—