Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– Тому я питаю вас знову, чи можна брати до уваги обітницю, дану цій дівчині? – палко скрикнув запальний лікар. – Обітницю, правда, дуже шляхетну й щиру, але…

– Прошу, не турбуйтесь, моя люба панно, – заспокоїв містер Броунлоу Розу, що збиралася щось палко заперечити. – Вашої обітниці ніхто не порушить. Мені здається, що вона нам рук не в’яже. Але перш ніж зупинитися на якомусь певному конкретному плані, нам конче потрібно побачитися з цією дівчиною, довідатись від неї, чи вона згодиться вказати нам на цього Монкса, звичайно, з умовою, що ми самі, без втручання судової влади, поквитаємося з ним; а якщо вона не схоче або не зможе цього зробити, то хай вона нам, принаймні, скаже, де буває цей Монкс, хай змалює, який він із себе, щоб ми могли його впізнати. До неділі ми її не побачимо, а сьогодні в нас вівторок. Отже, на мою думку, ми мусимо тим часом сидіти нишком і не рипатись і ні на кого, навіть на самого Олівера, не звіряти цієї таємниці.

Хоча містер Лосберн зробив досить кислу міну, почувши, що доведеться дожидати марно аж цілих п’ять днів, він мимоволі мусив погодитися на цей план, бо й сам не міг нічого кращого надумати; місіс Мейлі з Розою цілком підтримали думку містера Броунлоу, і тому всі одностайно пристали до його пропозиції.

– Мені б дуже хотілося взяти на підмогу ще й мого старого приятеля Грімвіга, – додав містер Броунлоу. – Він таки трохи чудний, але дуже проникливий і практичний і може нам стати в пригоді. Він дістав правничу освіту, але спересердя відцурався свого фаху, бо, бачите, за двадцять літ своєї правозаступницької практики йому випав лише один позов; проте наскільки це його рекомендує як адвоката – вважайте самі.

– Я пристаю на те, щоб ви притягли до справи вашого приятеля, але дозвольте мені притягти тоді й мого, – мовив лікар.

– Ми мусимо проголосувати вашу пропозицію, – відповів містер Броунлоу. – Хто він такий?

– Він син цієї добродійки, а цієї панни… старий друг, – відповів лікар, показуючи на місіс Мейлі і красномовно скинувши на Розу оком.

Роза почервоніла, мов маківка, але нічого не заперечила проти цієї пропозиції, почуваючи, мабуть, що вона залишиться в трагічній меншості; отже, до комітету змовників приєднали ще двох членів: Гаррі Мейлі та містера Грімвіга.

– Ми залишимося, звичайно, в Лондоні, аж поки не згасне остання надія довести нашу справу до щасливого кінця, – запевнила їх місіс Мейлі, – мене не лякають ані турботи, ані видатки; я нічого не пожалію заради того, що лежить нам усім так близько до серця. Я згодна тут просидіти бодай цілісінький рік, якщо ви скажете мені, що ще не все загинуло.

– Гаразд, – згодився містер Броунлоу. – Але я бачу на ваших обличчях німий запит, чому мене не було в Лондоні на ту хвилину, коли я мав би підтвердити Оліверові слова, й чому я виїхав так раптово з Англії. Проте дозвольте мені попрохати вас не питати мене ні про що; відкладемо це до того часу, коли я зможу оповісти вам одночасно історію мого власного життя. Запевняю, що в мене є на це деякі поважні підстави; я не хочу збуджувати марних, може, нездійсненних надій і тільки збільшувати ускладнення, яких уже й так доволі на нашому шляху. Але годі. Вже дзвонили до вечері, а до того бідолашний Олівер, що сидить сам, як палець, у сусідній кімнаті, ще чого доброго подумає, що він нам надокучив і що ми жорстоко змовляємося, як би краще його з цього світу звести.

З цими словами містер Броунлоу запропонував старій пані свою руку й повів її до їдальні, а містер Лосберн під руку з Розою вийшли за ними. Отже, таємнича нарада на сьогодні закінчилася.

Розділ XLII

Один Оліверів старий знайомий виявляє безперечну геніальність і стає столичним громадським діячем

Того самого вечора, коли Нансі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з небезпечною для себе самої звісткою, до Лондона Великим північним шляхом наближалося двоє подорожніх, вартих нашої певної уваги.

Це були чоловік і жінка – або, краще сказати, просто дві особи: одна чоловічої, друга жіночої статі; чоловік належав до того типу довготелесих, незграбних, кощавих парубків, вік яких дуже тяжко вгадати; за свого дитинства вони видаються недолітками-чоловіками, а як виростуть, то здаються перерослими хлопчиськами. Жінка була ще зовсім молода, але дуже дебела й кремезна, бо інакше вона не подужала б тягти на спині свого важенного клунка. Чоловік ішов майже впорожні; на ціпочку, перекинутому недбало через плече, в нього теліпався невеличкий, зав’язаний у хустинку пакуночок, що, видно, не дуже обтяжував його. Завдяки цьому, а ще завдяки надзвичайній довжині своїх ніг він увесь час випереджав на кілька кроків жінку й щохвилини нетерпляче обертав до неї свою голову, немов дорікаючи їй за її млявість.

Так вони чвалали битим курним шляхом, понуро дивлячись під ноги й не звертаючи ні на що уваги, – тільки збочували часом, щоб дати дорогу поштовим каретам, що неслися чвалом з міста. Дійшовши до Гайгету, хлопець зупинився й нетерпляче озвався до своєї товаришки:

– Та невже ж не можна швидше повертатися, Шарлотто? Ото мені нещастя з цією ледащицею!

– Якби ти знав, який цей клунок важкий, – відповіла жінка, наздоганяючи його й хитаючись з утоми.

– Важкий! Ще чого? З якого це ти тіста зліплена? Диви яка білоручка! – визвірився на неї парубійко, недбало перекидаючи на друге плече свій пакунок. – І знов ти пристала! Знов відпочиваєш! Та з такою неробою хоч кому урветься терпець.

– А далеко ще? – спитала жінка, безсило сідаючи на вал при дорозі й обтираючи піт, що рясно виступив у неї на чолі.

– Зовсім близько, вже майже дістались, – відповів довгоногий мандрівець, показуючи рукою наперед. – Ось глянь: уже й лондонські вогні мерехтять.

– Ох, та це ще щонайменше дві милі з гаком, – понуро відповіла жінка.

– А коли й дві! Хай хоч двадцять дві! – скрикнув Ной Клейполь (бо це був він). – Підводься мерщій, а то я тебе так почастую, що чортам у пеклі душно стане.

Червоний ніс молодого джентльмена ще дужче почервонів, і з цими