Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— І варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, і плюйте!

— Плювати?! — скрикнув Довбня. — Коли б же вона одна, а то всі, всі такі! А мені ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжні ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стінах та й сидіти. Треба ж і до людей часом піти і їх до себе зазвати. Як же з ними жити після сього, скажіть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насміхатися будуть, вони — що і нігтя з мізинця пальця на моїй нозі не стоять! Не те страшно, що я сам не зумію залучити до себе щастя, а те, що вони перші стануть навперейми шляху твого, отруять його, — упавшим голосом мовив Довбня. — А все-таки оженюся! Матері їх дуля! — гукнув він, махнувши рукою. — Давайте лиш чаю.

— Христе, чаю! — гукнув Проценко.

Христя увійшла і, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

— Ти, бачу, й досі сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобі. Ти знаєш Марину? Вона тобі, здається, товаришка? Заміж виходе. От приходь на весілля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, і мовчки пішла з хати.

— Мовчиш… Сердишся? Ну і сердься, господь з тобою! — сказав Довбня і знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, він зразу знявся.

— Прощайте.

— Куди ж се?

— Треба. Одна сидить на квартирі, скучає… Так не забудете, прийдете?

— А коли?

— У першу неділю після водосвяття… Приходьте.

— Спасибі, прийду.

Довбня пішов.

— А ти, дурочко, розсердилася, — провівши Довбню, повернувся до Христі Проценко. — І чаю не схотіла пити!

— Чого ж він плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

— Ось жениться — оханеться.

— Хто жениться? він? Яка дурна за його піде?

— Як яка? Марина!.. Він же прохав тебе на весілля до неї.

— Та він ожениться на Марині? — аж скрикнула Хрястя. Годі — дурите!

— Справді казав, що жениться. Прохав на весілля.

— Що ж, ви підете?

— Обіцяв.

— Хм… — дивувалась сама собі Христя.

П'ючи чай, вона разів з десять все допитувалась у Проценка, чи справді то Довбня жениться на Марині. І все їй якось не вірилося, не хотілося вірити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавні сльози. Довбня тепер стримів гвіздком у її голові, стояв перед очима. Він тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

— Якщо не бреше Довбня та справді жениться на Марині, то добре зробить, — сказала вона, подумавши.

— А що?

— Так. Не пропаде дурно дівка. Та і його пригляне.

— Не віриться щось мені, щоб Марина його гляділа. Не така вона! — одказав Проценко.

— Що ж, вона не така людина, як і всі? не таке серце має? — образливо запитала Христя.

Проценко на те нічого не одказав. Він пішов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить заміж… Довбня жениться на Марині… Хто така Марина? Проста дівка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч і зламаний… Гриць навіть одмічує його, як розумного чоловіка… І от він жениться, жениться на Марині… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а він Марині, ну й поженяться. І нема нічого чудного. Що панич? Так хіба, як він панич, то йому і можна простих дівчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби і Гриць оженився на мені… Хіба б я його не любила, хіба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на мені? І я тоді з робітниці стану паніею, одінуся по-панській — і не пізнати мене… А вже ж і любитиму. Матінко моя! — аж скрикнула Христя, затулилася долонями і з нестямки цілувала свої руки, думаючи, що то Гриця цілує…

Минуло свято. Прийшла і ордань, і пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в неділю Довбня буде брати шлюб з Мариною.

— І ви підете-таки? — спитала Пистина Іванівна у Проценка.

— А що ж? Обіцяв. Треба піти.

Пистина Іванівна усміхнулася, потім скривилася і нічого не одказала. У неділю він справді пішов. Зараз після обіду одівся і пішов, бо вінчання загадане було надвечір. Христя могла б — летіла за ним. Їй хотілося подивитися на Марину, побачити, як вона удіта, як стоятиме у церкві, чи під пару Довбні? Боже, як хотілося!.. Та ба — не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понеділок пані загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вівторок напрошено гостей. Треба зарані все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Звечора цід процідити, до світу учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає цід, пані стоїть над нею та дивиться, а в Христі перед очима церква, вінчання… Ніяк з голови не йде!.. «Та вже ж хоч цілу ніч не спатиму, діжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Він обіцяв не баритися», — утіша сама себе Христя, бовтаючи цід у макортеті.

— Буде уже. Проціди, — каже пані.

Процідила.

— Постав же на піч, хай вистоїться. Та й спати зарані лягай. Упівночі треба цід завдати, щоб к світу поспіло… І я встану, — наказує пані.

Зарані полягали усі; лягла і Христя. Та їй не спиться: і весілля з думки не йде, і панича дожидає, щоб стрінути… Боже! як довго час той іде, здається, кінця йому немає!

Не швидко почула Христя стук у вікно… «Він, він, Гриць! От коли усе розкаже…» Як навіжена, Христя мерщій кинулася сінешні двері одчиняти.

Вона не помилилася. То був справді Проценко. Тільки що вона одсунула, впустила, як він зразу і учепився за неї.

— Ходімо, серце, до мене, — шепче, гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем.

— Пані швидко встане, — одказує Христя.

— Чого?

— На завтра булочки завдали.

— Гаспидські булочки! — гукнув він.

— Як! то ж хліб святий!

— Який там він святий! І свиня, по-твоєму, свята, що