Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— То ж свиня, а то хліб.

— Ну, хай, по-твоєму, і святий. Тільки ходімо, серце. Оце тільки що з весілля. Присилували чарку тії гаспидської горілки випити. Ходімо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мізинця на нозі не стоять! — І він, не давши і дверей зачинити, поволік її за собою. Вона, одначе, і не противилася, їй так хотілося скоріше почути, як було на весіллі, та хто був, та яка Марина, чи не перемінилася.

— Марина? Марина яка була, такою і зосталася — хльорка, та й годі! — сказав він. — Довбня нещасний з нею буде.

— От уже і нещасний! Чого? Ви самі казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.

— Тільки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тікає. Ну, яке щастя з хльоркою?

— А хто винуватий? Ви ж і винуваті: зав'яжете світ дівці, та тоді і хльорка.

— Не в тім річ. А хльорка, та й годі. Отже й ти… та не то. Я б і на поріг її не пустив, а тебе і в лобок варто поцілувати, — і він приложився своїми гарячими устами до її білого чола.

Христю той поцілунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав біля її серця і розлився огненною річкою по жилах.

— Грицю! мій любий, мій єдиний! — припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на світі — і про Марину з Довбнею, і про цід на печі.

А тим часом пані, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщій засвітила світло і вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодіта, з свічкою у руках, вона так і подралася на піч… «Макортет стоїть серед печі, накритий… все як слід… Де ж Христя? Її на печі немає; чи не на полу?» — думає пані. Підійма свічку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться — і на полу не видко… «Надвір, видно, пішла, бо сінешні двері не щільно причинені. Ну, хай же увійде», — каже сама собі пані і, одкривши макортет, заглядає усередину. «Пора, пора…» — шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христі. «Що за бісів батько?» — подумала. Скочила з припічка, побігла до сінешніх дверей, одхилила їх, заглянула у сіни — надвірні двері засунені.

— Де ж се вона? — здвигнувши плечима, мовила сама до себе пані. — Дивно! І злодія не було, і батька вкрадено!.. Христе! — гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хаті. — Немає!.. — дивується пані.

А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей і жде не діждеться, щоб пані пішла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. «Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!» — думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'ється-колотиться, як не вискочить з грудей.

— Та де це вона, справді? — гукнула вже з серцем пані і почала перекидати одежу на полу… Глянула і під піл, глянула і під піч — немає.

— Тепер же я знаю, де вона! — догадалася пані і, вся тіпаючись і міняючись на лиці, мерщій напрямилася за піч, буцім у горниці.

«О-о, пішла-таки», — подумала Христя і стиха відчиня двері і ще тихше виходить.

Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печі показалася пані. Обличчя її біліше від сорочки, тільки очі, мов дві роздуті углини, горять-палають.

— Де ти була? — гукнула вона не своїм голосом.

Христя похнюпилась, мовчала.

— Де ти була, питаю? — ще дужче крикнула вона і похлинулася. — Без-стидни-це! сра-мотни-це! — почала далі нарозтяг. — До паничів ходити?.. Оце то та тиха, оце то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! — знову задріботала пані.

Христя, мов німа, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка пані все більше та більше його підкидала.

А пані одно ганить:

— То-то я примічаю, що він такий голінний до гостей був, дома ніколи не побачиш, а то з дому і не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. — аж сичить пані біля Христі.

Христя підняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стіна, біле, уста тремтять.

— Чого ж я подла? — спитала вона.

— Ще не подла? ще не подла? — пороснула пані на всю кухню. — До паничів ходити?!

— А ви? а ви? — тихо, мов суха трава зашелестіла, спитала Христя.

Пані, наче опечена, кинулась.

— Що я? Ну, що я?.. говори! говори!

— Ви ж самі давали йому руку цілувати, — сказала Христя.

— Шкури-и-ще! — не своїм голосом скрикнула пані, високо піднімаючи угору руку… Нестямний відляск роздався по хаті, а за ним різучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорілася від панієвого привіту.

— Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! — гукнула пані, ухопивши Христю за коси.

Христя, наче сніп, повалилася додолу.

— Що тут таке? — ускакуючи у кухню, спитався пан.

— Вон!.. вон! — гукала пані, штовхаючи ногою у боки Христі.

— Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. — кинувся пан до панії і насилу одірвав її від Христі.

— Вона… вона… — пручаючись у руках у пана, гукала пані. — Погань! сміття! До паничів ходе… Та сміє… Помішала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… — І, закриваючи лице руками, Пистина Іванівна заголосила. Дітвора, почувши материн плач, собі підняла ревище… Збився такий гвалт, гомін!

А що ж Проценко?

Проценко лежав у себе на постелі і чув усе те; чув, як Пистина Іванівна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболіло, і він був скочив з постелі. Теплі його ноги черкнулись холодного долу. «От іще нежить через проклятих буде!» — сердито він мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одіяло, закрив голову подушкою і усилковувався заснути.

До самого білого світу не втихала колотнеча. Пистина Іванівна то замирала, то оживала і страшенно гукала на всі хати. А Христя, як усі вийшли з кухні, підвелася, злізла на піл і, устромивши голову в подушку, неутішно плакала.

Світом пан пішов на базар сам, та недовго і ходив. Швидко звернувся, ведучи за