Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

нагадували мені про Б. Хмельницького та Визвольну війну, очолену ним. Так от, нагадаю Вам, що складовою частиною того протистояння були і рейди Вишневецького, Чаплинського та інших польських магнатів по землях Русі-України, коли всеукраїнське православне населення сіл і містечок винищувалося вщент. Навіть Польська держава здригалася від того жаху. Так що не тільки повстанці допускалися жорстокості. І поляки, й українці мають право пам’ятати всі ті події. Переваги не може мати жодна сторона.

Тепер щодо історії. Нагадаю панові Євгену незаперечну істину: на Констанцькому Вселенському Соборі (1414–1418 роки) були присутні представники Руської королівської династії, тобто української династії.

«В 1414–1418 гг. в г. Констанце на берегу оз. Боден работал XVI Вселенский собор, созванный по инициативе короля Венгрии и императора Священной Римской империи Сигизмунда Люксембурга для преодоления «Великой схизмы» 1378–1414 гг., когда во главе католической церкви стояло два-три папы, враждовавших между собой. К слову сказать, собор действительно был вселенским. В его работе принимали участие не только три папы римских, но и три патриарха православной церкви, 29 кардиналов, 33 архиепископа, 150 епископов, более 100 аббатов и более 300 докторов теологии и права из различных европейских университетов. Кроме императора, на соборе присутствовали герцоги Австрии, Баварии, Саксонии, Макленбурга и Лотарингии, а также посольства других светских правителей: королей Франции, Англии, Шотландии, Польши, Швеции, Дании, Норвегии, Неаполя, Сицилии и «посольство королевства Червоной Руси» («das küngrich fon rot Rusen») [218, с. 1].

А ось продовження:

«Главным источником по истории Констанцкого собора является хроника, составленная около 1420 г. секретарём городского совета г. Констанца и епископским нотариусом Ульрихом фон Рихенталем — главным канцеляристом XVI Вселенского собора. Он является не только современником этих событий, но и владел практически всей полнотой информации о них… Рукописи хроники Рихенталя богато иллюстрированы, в них приведено более тысячи гербов участников собора. Поэтому они давно обратили на себя внимание в первую очередь исследователей геральдики» [218, с. 1].

Шановний пане Євгене, польська, російська та українська історичні науки розповідають світові та нам, що з 1349 року (навіть раніше) не існувало Руської (української) держави, а матеріали Констанцького Собору стверджують інше. Та головне навіть не в цьому. Нам (українцям) досі вбивають в голови, що князі королівської правлячої династії Галицьких закінчилися князями Андрієм та Левом II, а князі Острозькі, мовляв, до них не мають ніякого стосунку, а раптом виявляється, що герби князів Острозьких, зверніть увагу — королівські, і були серед королівських гербів на Констанцькому Соборі. Ми ж знаємо — у ті часи ніхто не мав права надавати князівські титули. Князями ставали за походженням.

Але ще цікавіше трапилося в російсько-польській і, звичайно, українській історичній науках, у 1421 році, коли до Литовсько-Руського Великого князівства прибув посол англійського та французького королів Гілльбер де Ланноа. І раптом невідомий рядовий руський князь збирає інших руських князів і дає послу обід (бенкет), на якому, порушуючи на той час існуючі правила, іноземець Гедігольд вручає послу найкращі дарунки, а потім зустрічається з ним у Кам’янці (Подільському) та десь під Білгородом. Суцільні винятки з правил!

А ось Вам черговий виняток. У 1432 році руські князі вручили Свидригайлові неіснуючий в державі титул «Великого Руського князя», і той його прийняв.

Я думаю, Ви розумієте: від подібних анекдотів треба українську науку негайно очистити.

А ще ж є багато московських «доважків брехні». Про них ми теж пам’ятаємо.

Література

1. Максимович М.О. Вибрані твори з історії Київської Руси, Києва і України. — К., 2004.

2. Кониський Г. Історія Русів. — К.: «Радянський письменник», 1991.

3. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том І. Извлечения из сочинений Арабских. — СПб., 1884.

4. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том II. Извлечения из Персидских сочинений. — Москва — Ленинград, 1941.

5. Лызлов А.И. История Скифийская от Сотворения Света 7200-го, а от Рождества Христова 1692-го. — М., 1787.

6. Лызлов Андрей. Скифская история. — М., 1990.

7. Брун Ф.К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де-Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Монс, тип. Эм. Гоща // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853.

8. Емельянов. Путешествия Гилльбера де-Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах // Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873.

9. Савельев П.С. Путешествие в При-Балтийския страны. Великий Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбером де-Ланноа, в 1412–1414 годах // Географические известия. — СПб., 1850.

10. Данияров К.К. Альтернативная история Улыса Жошы — Золотой Орды. — Алматы: Издательский дом «Жибек Жолы», 1999.

11. Данияров Калибек. История Чингисхана. — Алматы, 2001.

12. Лисенко Сергій, Чернецький Євген. Правобережна шляхта, кінець XVIII — перша половина XIX ст. — Біла Церква, 2007.

13. Карамзин Н.М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994.

14. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. — К., 1993.

15. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст. — К., 1996.

16. Халебський Павло. Україна — земля козаків. — Вінниця: Континент-ПРИМ, 2005.

17. Гваньїні Олександр. Хроніка Європейської Сарматії. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007.

18. Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989.

19. Плано Карпини Иоанн де. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: изд. А.С. Суворина, 1911.

20. Вернадский Г.В. Начертание русской истории. — СПб., 2000.

21. Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885.

22. Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст. — ДВНП: «Картографія», 2006.

23. Максимович М.А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866.

24. Седов В.В. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. — Том 73. — № 7. — М., 2003.

25. Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978.

26. Рибак І.В. Наш край в історії України (Навчальний посібник). — Кам’янець-Подільський: «Абетка — С», 2007.

27. Заєць Іван. Витоки духовної культури українського народу. — К.: Видавництво Аратта, 2006.

28. Лебедев В. Загадочный город Мохши. — Пензенское книжное издательство, 1958.

29. Полное Собрание Русских Летописей. І, II. Лаврентиевская и Троицкая летописи. — СПб.: В типографии Эдуарда Праца, 1846.

30. Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. — Саранск, 1960.

31. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. Т. 1–3 / АН СССР — М.–Л., 1946–1960.

32. Биккинин И.Д. Татарская аристократия Темниковского княжества и ее потомки // Российская провинция: история, культура, наука: материалы ІІ–ІІІ Сафаргалиевских научных чтений. — Саранск, 1998. (Интернет).

33. Думин С.В. Татарские князья в Российской империи // Дворянские роды Российской империи. Т. 3. Князья. — М., 1996.

34. Шаров Ігор. 100 видатних імен України. — К., 1999.

35. Богданов А.П. Меряне в антропологическом отношении: (Из протоколов антропологической выставки). — М., 1879.

36. Похилевич Лаврентий. Сказания о населенных