Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

знайшлись такі, що казали, ніби це від нещирої вдачі. Чарівна Габрієль прибігла зразу, як тільки почалася операція. Вона тримала своєму любому владареві голову, цілувала його в очі, щоб він відчував тільки її, а більше нічого. Коли він стогнав, вона повертала своє прекрасно обличчя то в один, то в другий бік і зустрічала тільки холодні погляди, а тому зрозуміла: «На якусь долоню далі — і я б зосталась сама, мені довелось би йти геть, та ще й хтозна, чи випустили б». Її обличчя перекривилось, це вже була не чарівна Габрієль.

У короля боліла рана, злякався він не дуже, навіть сказав, що не хоче лягати раніше через таку дрібничку. А навпаки, пішов до собору й вислухав подячну відправу. Вбивцю-невдаху через три дні засудили на смерть і стратили; хоч його брали на тортури, він так і не признався, хто його підбив на злочин. І все ж тих підбурювачів викрили, й королівський парламент послав на шибеницю одного з колишніх його вчителів. А всіх членів Товариства Ісусового вигнали з королівства.

Така рішучість нарешті змусила до поступок і папу: невдовзі він знову прийняв короля Франції в лоно церкви. Останні прибічники Ліги скільки сили намагалися перешкодити цьому. Поки ще не сплив відміряний їм куций час, вони повсюди піднімали зброю — Майєнн, Немур, Епернон, Жуайоз і Меркер[56], усе могутні вельможі, кожен у своїй провінції. З Нідерландів вони покликали іспанців, і востаннє королю Анрі довелось зіткнутися з повстанням, з міжусобною війною; а втім і те, й друге були приречені, їхній час минувся. Та однаково цей король, попри всю душевну стійкість, ненадовго втратив відвагу й зневірився в своєму радісному служінні.

Двадцять років радісного служіння, початого ще маленьким королем Наварри, боротьба, праця, перемоги, здобуття влади, смертельний стрибок і знов безнастанна праця — а тепер, здасться, все марне, нічого не досягнуто: ні миру, ні народної любові, ні повного володіння. Він не злякався, коли знову зазіхнули на його життя, ні, він скоріш засмутився і відчув утому, першу втому. Це й видно було. Одна придворна дама дозволила собі спитати: що це за новий настрій у їхнього життєрадісного владаря? Може, він чим незадоволений? Тоді він лайнувся своєю лайкою і вилив душу в злих словах — проти народу, а зовсім не проти тих сил, що його баламутили й підбурювали. Про них він мовчав навіть перед такою безневинною дамою. Невдячний народ! Тільки й думає, що про замахи на свого короля.

Дуже невеселий був п'ятий день нового року: велика процесія, король теж їде у своїй кареті, коні йдуть ступою, наче на похороні. На чиєму ж? «Не на моєму, — думає Анрі.— До мене вони не добрались. Поки що — ні». Але в густому натовпі завжди трапиться якийсь язикатий злюка, і зловити його неможливо; ось він виголошує:

— Вже його везуть у візку на Гревський майдан.

Що ж, бувають слова, від яких можна або сміятись, або плакати. Анрі навіть вусом не моргнув, сидів, наче засуджений, весь у чорному, з пластирем на губі. Той невловний паскудник на свій лад мав рацію. Може, цей шлях справді веде на Гревський майдан?

Коли він вийшов з карети, народ привітав його вигуками «слава!», і придворні поздоровили його з цим. Він промурмотів:

— Народ… А що ви хочете? Мого найлютішого ворога вони б вітали так само, а то й краще.

То був невеселий день. Та за ним ідуть нові й нові дні, й те, чим ти є й чим маєш лишитись, помалу знов бере в тобі гору, тільки вже збагачене, обтяжене досвідом. Діяльна натура вже не перейматиметься так глибоко тим, що на світі є нерозум та злоба і що їх не можна викорінити навіть найневтомнішими зусиллями. Навпаки, діяльна натура вивіряє себе на цьому, вона вчиться, і її ставлення до життя стає гнучкіше.

Анрі віднайшов свій гумор — той самий, що мав змолоду, з того самого тіста. Тільки виявлявся він тепер на іншому щаблі життя, і за ним таїлося більше. Насамперед до себе він не завжди ставився за правилами, яких вимагає велич найвищої влади, не дотримувався таємничості й урочистості. Щодо цього з ним якимись невідомими шляхами вмів порозумітися простий люд. Багато хто відчував, до якої межі можна дійти в недозволеному — звичайно, при умові, що вгадаєш слушну хвилину. Якось Анрі відвідав ярмарку — і ось перед однією будою бачить фігляра, достоту схожого на нього і вбраного так, як він того пам'ятного дня: весь у чорному, а на губі пластир. Раптом на пісному покутницькому виду наче зблиснула іскринка — майстерно вдано, — і фігляр у подобі короля дзвінким голосом починає вигукувати непристойності. Ото сміху було!

Ну що тут удієш? Звісно, нічого. Та Анрі й не хотів нічого робити. Дав фіглярові грошей і пішов своєю дорогою, зате йому стало ще трохи зрозуміліше, чому він розминувся з любов'ю народу, не спіймав її, наче кільце під час гри в серсо. Не так легко буде йому здобути народну любов. Від земного владики люди вимагають того самого, що й від небесного: суворості, незбагненності, недосяжності. Величі в шатах простоти не розуміють і не прощають; отже, виправдати його в майбутньому може тільки незрівнянна велич і славні на весь світ скарби. Аж під кінець, а може, й після кінця він здобуде любов народу. А поки що — ні. Ще його не вб'ють — і не любитимуть. Поки що — ні.

Після останнього замаху Агріппа сказав йому:

— Величносте! Ви зреклися своєї віри тільки устами, і цього разу ніж дістав тільки до уст. Лихо, коли ви зречетесь її серцем!

Король кивнув головою. Якось він усе ж таки зустрівся з ученим правником, що колись у Сен-Дені вимовив зловісні слова — задовго до того, як вони справдилися в замаху вбивці. Відтоді правник уникав зустрічі, і тепер він опустив очі. Король заспокоїв його приязною мовою, навіть не згадавши про ту давню зустріч, і тільки закінчив розмову з багатозначним притиском: «Nihil tam populare quam bonitas». Його шанувальник глянув на нього з подивом.

Отак згладжуються в пам'яті навіть найсуворіші, найкарколомніші випробування, і розум урешті згадує їх без страху — майже без страху. Звісно, король Анрі вже не з тими почуттями, що перше, вітав ніким не стримувану юрбу, коли вона з якоїсь нагоди обступала його.

— Багато люду, — казав він. — Я радий бачити свій люд. Тільки мушу спочатку обвикнути серед нього.

Він з радістю прийняв і