Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

— Облишмо слова, ми з вами обидва не красномовці. Я все знаю. Ви зі мною, і вам, сподіваюся, буде в мене краще, ніж там, де ви були. Я заступлю вам батька. — І обняв найпершого зі своїх ворогів. Цим виграшем він скористався не гаючись: оголосив війну Іспанії.

Філіпп, колишній повелитель світу, зазнав поразки від короля Анрі[58]. То була його перша явна перемога над всесвітньою державою. Бозна й відколи іспанські війська бились під личиною його внутрішніх ворогів, жодного разу не оголошуючи чесно, що збираються завоювати його королівство. І ось нарешті Анрі бачить давнього, ненависного ворога без личини. Навпаки, внутрішній ворог тепер скотився до ролі мізерного допоміжного війська, і його розбито разом з Іспанією — розбито непевним і ризикованим способом, яким Анрі досі починав і вигравав усі свої бої. Він сам лізе в гущу січі, важачи власним життям. З кількома сотнями кінноти заганяє багато численнішого ворога туди, куди хоче, і там розбиває його. Він лишається тим самим, «удає короля Наваррського», ніби й досі молодий. І це вдавання справді омолоджує його. Всі бачать це, всім це каже биття власного серця, і вони з розкритими ротами прислухаються до того, що розносить по країні Фама: «У нас вічно молодий король, він перший у світі, йому немає рівного, і він наш. У ньому ми віднайшли одні одних. Ніякі партії, ніякі ліги, ні навіть віра нас уже не роз'єднає. Ми б'ємось уже не з-під батога, не понуро. Ми б'ємося велично».

Звичайно, Анрі розуміє: це хвилинні пориви. Навіть у чаду перемоги він не забуває, що таке народ, а його народ не любить його. Поки що — ні. Бої — це свята, хоча й небезпечні свята, а перемоги далеко випереджають правду. А всю правду про нього розкриють тільки великі труди й турботи. Правда, після бурі успіхів життя здається гладеньким, ох, яким гладеньким та згідливим! Останні великі можновладці, чи принаймні передостанні, скоряються, навіть гладкий Майєнн. Його вже так розперло, що аж дивитись жаль; і чом це перемога над ворогами дається нам лиш тоді, коли на них уже й дивитися жаль? Цих останніх ворогів Анрі прийняв у Монсо, в маркізиному маєтку, — з музикою, виставою, добрим обідом і всіма почестями. Дивився, як Майєнн тричі вклоняється перед ним, а два ад'ютанти підтримують важке черево. Схилити коліна Анрі йому не дозволив. Тільки потім, у парку, ступав так широко й швидко, що товстун геть засапався; оце й була вся його помста.

— Вашу руку, пане кузене, більше вам не загрожує ніщо. — І доручив своєму Роні відпоїти змученого двома пляшками вина.

Як і слід було сподіватись, його парламент відмовився оплачувати війну. Мовляв, і так народ у тяжких злиднях. Але ж цілих дванадцять років злидні не стримували його від знущань із самого себе. І ось з'явився король, що врятував його від самого себе, не лиш від ворога. Король відповів своєму парламентові:

— Я говорю те, що почуваю. Така вже натура у французів: вони не можуть любити те, що бачать. А коли вже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите.

Він промовляв не сумно й не ображено, своїм звичайним, для всіх знайомим тоном, і вони почули з тих слів: «Любіть мене чи не любіть, а я знаю своє служіння, і воно для мене радісне».

V. ПЕРЕМОЖЕЦЬ

Феєрверк

Дві маленькі гарматки невинно, мов іграшкові, вистрілили в синє небо. Над парком зависли дві хмаринки диму, але швидко розпливлись у тихому, теплому повітрі. Дами на широких парадних сходах не покинули сміятись і кокетувати, спираючись білою рукою на червону подушку, обмахуючись віялом та з завченою грацією повертаючи голови до кавалерів, що сиділи на вищій сходинці. Коли дозволяла комплекція, кавалер схиляв одне коліно й стояв у такій позі за спиною у своєї дами аж до кінця вистави.

Постріли були сигналом, за яким усі алеї між живоплотами, альтанки й зелені зали враз заселилися пастухами, пастушками та польовими й лісовими божествами. Невидні, сховані музиканти заграли поважну пастораль. Зображувані акторами постаті, хоч вони ніби виникли з самої природи й уособлювали первісне життя, все ж не виходили за рамки мистецтва, переступали ногами, погойдували й поводили плечима згідно з правилами, і маленький фавн штрикав юну пастушку ріжками в такт музиці, а її зойк лунав у лад з гобоями.

Видовище було прегарне й тривало не менш як годину, бо все довелось повторити. Господиня замку, сидячи в першому ряду, заплескала в долоні, її чарівне обличчя аж розчервонілось від утіхи. І король поруч неї гукнув: «Ще раз!» Тоді виставу почали спочатку. Насамкінець кожен пастушок у рожевому та жовтому шовку ставав переможцем якогось лісового божества в штучній волохатій шкурі з мереживом і дуже зграбно вкладав його ниць. А потім піднімав здобуту дівчину з землі і, несучи її на простягнених руках, кружляв у вихорі танцю. Замість жіночого тіла тільки й видно було, що срібний пилок, який згори виблискував від сонячного проміння, але то була пастушка. А її партнер палахкотів унизу, наче полум'я. Шість пар, шість отаких рухливих пломенів та іскристих хмарок кружляли так довго, поки тривалі, невпинні оплески не нагадали танцюристам, що можна вже й зупинитись.

Тоді кожен пастушок опустив свою пастушку на землю, і всі дванадцятеро, побравшись за руки, вклонились вельможному панству й усміхнулись — так легко, ніби танець не коштував їм ніяких зусиль. Насправді вони аж похитувались, a з поглядів видно було, що зір їхній іще затуманений. У наймолодшої з танцівниць вінок із нарцисів зсунувся аж на ніс, і вона не знала, що діяти. Аж раптом сама господиня замку підійшла до неї так швидко, що ніхто не встиг її випередити, поправила на дівчині вінок і поцілувала її в розпашіле личко.

Король за руку провів свою любу владарку на місце, і тому почувся схвальний шепіт — замість осудливого, що його, власне, заслужила Габрієль своїм необачним вчинком. Тим часом пастушки? з пастушками пішли, а фінал виконали лісові