Читати книгу - "Quo vadis"

– Так. Тільки великі артисти можуть почуватися мізерними поряд із мистецтвом…

– Сьогодні – ніч щирості, тож розкрию перед тобою душу, як перед другом, і скажу тобі більше… Думаєш, я сліпий або позбавлений розуму? Чи думаєш, я не знаю, що в Римі виписують на мурах образи для мене, що називають мене матеревбивцею й жінковбивцею… що мають мене за потвору й нелюда тому, що Тигеллін випросив у мене кілька смертних вироків для моїх ворогів… Так, любий, мають мене за потвору, і я знаю про це… Мене переконують, що я жорстокий у такій мірі, що я сам задаю собі часом запитання, чи не є нелюдом… Але вони не розуміють того, що вчинки людини бувають іноді жорстокими, а людина при цьому може не бути жорстокою. Ах, ніхто не повірить, а може, й ти, мій любий, не повіриш, що в хвилини, коли музика гойдає мою душу, я почуваюся таким добрим, як дитина в колисці. Присягаюся тобі зірками, які над нами світять, що говорю щиру правду: люди не знають, скільки доброго є в цьому серці та які я сам бачу в ньому скарби, коли музика відчиняє до них двері.

Петроній, який не мав ані найменшого сумніву, що Нерон у цю хвилину говорить щиро і що музика дійсно може видобувати різні шляхетніші схильності його душі із-під брил егоїзму, розпусти і лиходійства, сказав:

– Тебе треба знати так близько, як я. Рим не вмів тебе ніколи поціновувати.

Імператор обперся міцніше на руку Вініція, ніби хилячись під тягарем несправедливості, й відповів:

– Тигеллін мені говорив, що в сенаті шепочуться: Діодор і Терпнос, мовляв, ліпше грають од мене на цитрі. Відмовляють мені навіть у цьому! Але ти, хто говорить завше правду, скажи мені щиро: вони грають ліпше від мене чи так само добре, як я?

– Аж ніяк. Ти маєш ніжніший дотик до струн, і водночас у ньому більше сили. В тобі відчувається артист, у них – умілі ремісники. Ясна річ! Спершу слухаючи їхню музику, ліпше розумієш, хто ти є.

– Якщо так, нехай собі живуть. Не здогадаються ніколи, яку ти їм цієї хвилини зробив послугу. Зрештою, коли б я їх стратив, мусив би взяти на їхнє місце інших.

– І люди говорили б до того ж, що з любові до музики винищуєш у державі музику. Не вбивай ніколи мистецтва заради мистецтва, божественний.

– Як ти відрізняєшся від Тигелліна, – відповів Нерон. – Але, бачиш, я, власне, в усьому артист, і позаяк музика відкриває переді мною простори, про існування яких не здогадувався, країни, якими не володію, насолода і блаженство, яких не зазнав, тож не можу жити звичайним життям. Музика мені говорить, що надзвичайність існує, тому шукаю її всіма силами влади, яку боги вручили мені. Часом видається мені, що, аби дістатися тих олімпійських світів, треба зробити щось таке, що жодна людина досі ще не зробила, треба перевершити людське поголів'я в добрі або в злі. Знаю також, що люди засуджують мене, що я безумствую. Але я не безумствую, тільки шукаю! А якщо безумствую, то від нудьги та від нетерпеливості, що знайти не можу. Я шукаю – розумієш мене? – і тому хочу бути більшим, ніж людина, бо лише таким чином я можу перевершити всіх як артист.

Тут притишив голос, аби Вініцій не міг його чути, і, приклавши вуста до вуха Петронія, зашепотів:

– Чи знаєш, що я передовсім тому скарав на смерть матір і дружину? Біля брам незнаного світу я хотів принести найбільшу жертву, на яку здатна людина. Мені думалось, що потім щось станеться і що якісь двері відчиняться, за якими побачу щось невідоме. Хай би воно було дивовижніше або страшніше за людське уявлення, лише було б незвичайним і великим… Але тієї жертви не було достатньо. Щоб відчинити емпірейські двері, треба, очевидно, більше – і нехай так станеться, як твердять пророкування.

– Що ти збираєшся вчинити?

– Побачиш, побачиш раніше, ніж думаєш. Тим часом знай, що є два Нерони; один той, яким його знають люди, другий – артист, якого знаєш тільки ти і який, знищуючи, наче смерть, або шаленіючи, наче Вакх, робить це тому, що його пригнічують паскудство та нікчемність звичайного життя, й хотів би їх винищити, хоча б довелося застосувати вогонь або меч… О, яким же буде цей світ низьким, коли не стане мене!.. Ніхто ще не здогадується, навіть ти, любий, який я великий артист. Але власне тому страждаю, і, щиро тобі кажу, душа моя буває часом така смутна, як ці кипариси, що чорніють перед нами… Важко людині нести тягар найвищої влади та найвищого таланту…

– Співчуваю тобі, імператоре, всім серцем, і зі мною співчувають земля та море, не рахуючи вже Вініція, який тебе в душі боготворить.

– Був і він мені завше приємним, – сказав Нерон, – хоча служить Марсові, а не музам.

– Він передовсім служить Афродіті, – відповів Петроній.

І раптом вирішив одним махом залагодити справу племінника, а водночас усунути будь-яку небезпеку, що могла йому загрожувати.

– Він закоханий, як Троїл у Крессиду[301], – вів далі. – Дозволь йому, володарю, поїхати до Рима, бо зачахне тут. Чи знаєш, що лігійська заручниця, яку ти йому подарував, знайшлася, і Вініцій, від'їжджаючи до Анція, залишив її під опікою такого собі Ліна? Не згадував тобі про це, позаяк ти складав свій гімн, а то є річ, важливіша за все. Вініцій хотів зробити її коханкою, але, коли виявилася доброчесною, мов Лукреція, зачарований її доброчесністю, хоче з нею одружитися. Вона царська донька, тож приниженням для нього це не буде, але ж він істинний солдат: зітхає, сохне, стогне, але чекає на дозвіл свого імператора.

– Імператор не вибирає жінок солдатам. Навіщо йому мій дозвіл?

– Я ж сказав тобі, повелителю, що він тебе боготворить.

– Тим паче може бути певним у моїй згоді. Це гарна дівчина, але завузька у стегнах. Августа Поппея скаржилася на неї мені, що вона зурочила наше дитя в Палатинському саду…

– Але я сказав Тигеллінові, що божествам злі чари не страшні. Пам'ятаєш, божественний, як він знітився і як ти сам крикнув: «Habet!»

– Пам'ятаю, – сказав Нерон.

І звернувся до Вініція:

– Кохаєш її так, як говорить Петроній?

– Кохаю, повелителю! – відповів Вініцій.

– Тож наказую тобі завтра ж їхати до Рима, одружитися й не показуватися мені на очі без обручального персня…

– Дякую тобі, повелителю, від усього серця.

– О, як приємно