Читати книгу - "Заклятий козак"

Вони їли, аж за вухами лящало.

По обіді пішов старий за своїм ділом. Хлопчина побіг за ним, а ззаду бігло козлятко и два невідступні товариші - пси.

Козаки полягали під черешнею з люльками, поки не задрімали.

По вечері полягали знову під черешнею на траві. На колінах старого Охріма приліг хлопчина. Він не хотів іти спати в печеру. Старий постелив йому кожух овечий, а другим його прикрив. Хлопець узяв козлятко за шию та так і заснув.

- Слухай, діду, каже Карпо. Ти справно вмієш з дітьми поводитися. Чи ти б не подержав при собі оце хлоп’я, поки не підросте трохи? Бо справді не знаю, де його джути, а з дитиною мені ніяково возитися.

- А ти як гадав? Я б тобі його навіть не віддав тепер, то ще дитина, заморилася 6. Не першина мені дітей ховати, хоч своїх не мав ніколи. Виховав я їх багато, сиріток козацьких, поки на Січ не виправив. Не раз до мене навідуються ті, що живі зостались…

- Б мене трохи червінців є, то дам на початок…

- Дурний ти, козаче, з твоїми червінцями. У мене є їх більше, ніж ти думаєш. За червінці я тобі нічого не зроблю, а зроблю все за добре слово. Я це хлоп’я полюбив. Воно здається не в тата, а в маму вдалося, по тім усім судячи, що ти мені говорив… Я з його виховаю славного козака, виховаю в страху господнім, та ще й грамоти навчу…

- Грамоти? То ти, діду, письменний чоловік? - говорив здивовано Карпо…

- А хіба ти гадав, що письменні в постолах не ходять та й у печерах не живуть? Ей, небоже, було колись зо мною інакше. Я в Києві вчився, в бурсі побував. Здорово мене били та й добре вчили, поки з бурси не втік…

- Не смію тебе питати про твою історію, бо це не по-козацьки, але вона дуже, мабуть, цікава…

- Як ти мені про себе розказав, то слід мені оповісти дещо з мого життя. Коли цікаві, то послухайте. Ось тільки люльку закурю.

І знову світив ясний місяць на небі. Була повня. Хто такої літньої ночі не бачив, то хоч як описуй, малюй, а все не так вийде, як воно було справді.

Старий Охрім набив люльку тютюном, закурив і так став розказувати.

- Мій батько попом був у селі Ольшаниці на Волині. Тяжко нам жилося тоді всім православним. Не минала панщина Й мого батька, хоч він в рясі ходив. Гірко про се розказувати. Нас було двоє синів у батька.

Раз якось прийшли до нас на постій кварцяні жовніри. Напилися та давай задиратися. Батькові осмалили бороду, а коли мама за нього вступилася, то один кварцяник так її штовхнув у груди прикладом рушниці, що вбив на смерть. Мій старший братчик Петрусь, вступаючись за батька, вчепився зубами в його руку. Тоді кварцяник заїхав того по головці пістолем, що аж мозок вискочив… Ну, а я на се дививсь з-за печі та й плакати боявся. Опісля нічого було мені вдома робити. Батько одвіз мене в Київ до своєї сестри, що жила за одним міщанином на Подолі. Звідсіля мене в школу посилали. Батько частенько до мене навідувався. Я перейшов у вищу школу, вчився добре. Побув я там чотири роки. Батько хотів бачити мене попом. Та не діждав того, бо вмер. Тоді мені геть відхотілося попівського хліба. Я покинув школу та й вийшов з бурси, щоб ніколи туди не вертатись. Я здибав на базарі купку запорожців та й пристав до їх. Що ж вам казати, як воно на Запорожжі, коли ви й самі здорові, знаєте. Там дуже поважають науку, та тільки хто освітою величається, того не люблять, чваньком називають. Навчився я воєнного ремесла, в походи з запорожцями ходив, у Криму був, аж поки не зчинилася пригода, про яку я вам уже розказував. Приїхав на Січ Хмельницький, і козацтво все заворушилось. Пішов і я. Був я в усіх походах, держався Хмельницького аж до смерті. Гадав і далі йти за його думкою, поки в козацтві був який порядок. А то стали гетьмани мінятися, бувало Й по двоє, троє відразу. То той дурний Юрась, котрому свинопасом бути, а не гетьманом, то Виговський, то Брюховецький, чура, наймит Хмельницького, якому Москва помагала. Повстали брат на брата, з одного боку Москва під’юджувала, з другого Польща. Дивлюсь на все це та й плачу над недолею України: нащо й за що пролито стільки козацької крови? Був я не послідній козак, а все ж таки не було в мене такої вдачі, щоб самому за діло взятись. Були кращі від мене голови, та нічого не вдіяли.

І я плюнув на все, покинув козаків, не пристав ні до кого, а пустився навмання пригожого місця шукати для себе. Щасливо знайшов я оцю балку, перевіз сюди свою мізерію й живу тут уже тридцять літ. Мені тут добре. Усе маю, чого мені треба, й усе роблю своїми руками, сам. Ніхто мене не зачіпає. Зловили мене раз у лісі пани, як за гайдамаками ганялись. Тоді я до них по-латинському заговорив, а вони тільки баньки витріщили. Ти, кажуть, шляхтич, ходи з нами. Тоді я до них: пустіть мене, люди добрі, хочу жити так, як мені подобається. Ся латина мене спасла, а то були б повісили. Вони знають, що я тут живу, та не займають мене. А селяни вважають мене за великого чародія, знахаря, характерника, й бояться мене. Хай буде й так, я їх не чіпаю, з людьми не живу, хіба візьму, коли трапиться, яку сироту та в люди виведу.

- Чого ж тебе знахарем та характерником прозвали?

- А от чого. Я зілля знаю та людям помагаю. Вони часом, як біда прикрутить, заходять-таки до мене за порадою. До того в мене кіт чорний є, а се вже, кажуть, непремінно чорт. Кота я мушу держати, бо мишва всю мізерію 6 мені рознесла. А чорний кіт кращий, ніж білий, бо вночі його миша не добачає.

- Так ти, діду, залишиш у себе мого хлопця?

- Авжеж, коли казав, то й лишу. Та ти казав мені вчора, що хлопця захопив, щоб помститися за батька. Чи така твоя вся помста буде?

- Ти ще не догадуєшся? Хочу з його виховати завзятого козака, а тоді пущу його на панів. Подумай: освоєне вовченя