Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— Ну, зрозуміло, коли Назлі-ханум ладна назвати родичем першого-ліпшого крамаря з Галати, аби заробити на цьому. Звідки в неї стільки перлів і вбрань, стільки рабів і речей? Все з бакшишів![246] Жени її до всіх шайтанів. І тоді всі скарби попливуть тобі до рук, як річки у море. Вона бере за посаду візира двадцять тисяч дукатів, та ще й цілу скриньку перлин, а тобі дарує мавпочку або віяло з павиного пір'я за якихось двадцять дукатів. Адже ж за посаду треба платити. Так хай новопризначені платять тобі, а не їй!

— Але Назлі-ханум все ж таки моя названа мати, — каже Настя.

Та не слухає її євнух Гасан.

— Обриднуть падишахові твої прохання. А що ти робитимеш, коли султан тебе розлюбить через оцю гарпію?

Настя пополотніла, а Гасан хитро і задоволено посміхається:.

— Подумай, усмішко аллахова, і потім скажи Гасанові, чого тобі треба. Гасан вже раз урятував тебе від безносого діда, врятує й від Назлі-ханум. Настя не відповіла, мовчки підвелася і пішла геть, а ввечері довідалася, що Назлі-ханум розбив параліч. Вона не згадувала своєї розмови з Гасаном, думала, що стара, мабуть, помре і сама звільнить її від своєї присутності. І Гасан тактовно мовчить, зрозумівши її почуття, але за тиждень-два просить Настю закинути слово за халебського каді і за улема з Дамаска, що мріє про білу чалму з золотою смужкою.

— Вони надішлють тобі подарунки, гідні твоєї краси, а не якісь злиденні іграшки.

— А що ти дістанеш за їх призначення? — лукаво питає Настя.

Євнух на хвилинку губиться, але властива йому нахабність перемагає, і він хрипко і лунко регоче.

— Слушно сказано, господине! Адже ж ти бачиш у пітьмі, як чарівна кицька Мірза з казок Музафер ІбнФацлана. Ну, що ж, скажу одверто. Кожному треба збирати білі аспри про чорний день, як кажуть наші поети. І тобі раджу того ж, бо молодість відквітне швидше за померанцьове дерево, і треба, щоб вона принесла золотий плід. А на схилі життя, у затишку Ескі-сарая[247], добре жити лише тому, в кого багато грошей. Сама ти не зробиш нічого, а зі мною разом… Ну, скажімо одверто: прибутки пополам. Тільки мовчки, як риба у вирі морському, бо ми тоді обоє загинемо.

Та не лякають владної Гюль-Хуррем вири Босфору.

Вона мовчить. Мовчання є ознака згоди. І за кілька днів вирушає до Дамаска новопризначений муфті у сніжно-білій чалмі з золотою смужкою, а халебський каді збирається до Тебріза, і, вірний слову, приносить Гасан Насті важкий бурдюк грошей і скриньку перлин.

Минають дні, повільно ллються, як хвилі Босфору, що мчать у Ак-Деніз, темні хвилі Кара-Денізу. Скриньку за скринькою збирає Настя про чорний день, але так само кохає Осман свою єдину султану, і все рідше і рідше залишає сераль, і частіш кличе до нього візирів, муфті Есаада, старого вихователя свого ходжу Омер а та інших вельмож. Для годиться Гюль-Хуррем кутається у прозорий серпанок бруського газу і мовчки слухає їх доповіді, але всі розуміють, що не юнак Осман, а ця жінка тримає в своїх міцних руках державні справи і переплутані нитки політики.

Чи не до неї приходить щоразу мужній, стрункий і повний величі Алі-баша, великий візир, Гюзельдже, тобто красунь? Розумний він, Алі-баша, і хитрий. Вичавлює він золото з людей, як олію з стиглих маслин. Незчисленні хабарі пливуть до нього звідусіль. Казкові скарби скупчує він у своєму палаці на Петромі, а разом з ними росте до нього заздрість і ненависть інших вельмож. І, знаючи прихильність Османа до золота і його виключну скупість, надсилає йому Алі-баша коштовні подарунки і тим відхиляє від себе наклеп і скарги, а поруч із султаном щедро і пишно обдаровує дружину султана — Гюль-Хуррем.

От і зараз надіслав він їй у подарунок напівдику рабиню з Друзії[248], високу, струнку і смугляву дівчину з двома вовчуками, яких здобула вона десь у рідних горах і вигодувала так, що вони бігають за нею як цуценята, і шкірять на всіх білі ікла-цвяхи.

Побачивши вовчуків, гаремні жінки кидаються врозтіч, а дівчина регоче злим дзвінким реготом, теж вишкіривши білі зуби на обличчі тону недосмаженої кави.

Та Гюль-Хуррем не злякалася. Вона сміливо наблизилася до вовчуків, схопила міцнішого за зашийок, поляскала, попестила його, як цуцика, по шорсткій спині. І вовченя — широкогруде і сухоребре, але ще з м'якими, по-цуценячому незграбними лапами — лизнуло їй руку. Дівчина здивовано блиснула на Гюль-Хуррем вогняними чорними очима.

— Чого ти? — всміхнулася Настя.

— Він нікому не дозволяв себе чіпати, — відповіла дівчина.

І згодом спитала:

— Невже ти теж з наших гір?

— Ні, я з степу по той бік Кара-Денізу, — просто відповіла Настя. — У нас теж багато вовків.

Дівчина мовчки позирала на Настину діадему, на розкішну сукню з брижчатими рукавами і прорізами на грудях і не розуміла, чи то рабиня, чи господиня цього пишного палацу, бo ніколи такого не бачила на своїй скелястій сонячній батьківщині.

— А хто тебе продав сюди? — спитала вона не одразу.

— Мене не продано. Мене забрали людолови Ширинського бея, — всміхнулася Настя і опустилася на лаву альтанки.

— А мене продано з голоду, бо беглер-беї вимагають більше податків, ніж мають люди з маслин, із рижу та ячменю. А спробуй не сплатити податку — враз заберуть все до останнього горщика.

Настя насупилася. Ці селяни і верховинці завжди на щось скаржаться. Адже ж треба робити на свого падишаха! А проте чому не розпитати цю злісницю? Все може бути корисним при нагоді, і Настя не уриває розмови з смуглявою дівчиною у червоному ізарі[249] і в намисті з нанизаних на ремінець мідних, начищених до золотого блиску монеток.

— Так ти там і народилася у горах?

Обличчя дівчини раптом стискається, втрачає хижацьку пильність, стає безпорадно дитячим, а великі чорні очі наливаються вологою.

— Ні, - хитає вона головою. — Ми жили у долині Гюзельбахче, біля потоку. У нас були кози, був виноградник, садок. А в садку маслини. Багато маслин, і горіхів, і морви, де ми розводили шовковиків. А батько грав на дербуці[250] так, що пташки замовкали. Люди запрошували його на весілля і бенкети, і слухали його пісень, і плакали, і сміялися. І був у нас беглер-бей, старий хаджі Ібрагімбаша. Він теж любив бакшиші — і брав багато, але все ж таки можна було якось жити, а коли він помер — стало ще гірше, бо за два роки змінилося сім беглер-беїв, і кожен вимагав