Читати книгу - "Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка"

На сходах коло дверей він здибав одвідувача комісіонера, що так невдало досі постачав його адресами. Він спинився, сяючи від задоволення.

– Ну, є кімната, – лукаво сказав він. – Але яка! Справжня кімната, одним словом…

– Непотрібна вже мені кімната, – похмуро відповів Степан.

Комісіонер щиро здивувався. Гарна кімната завжди потрібна! Навіщо ж він прибіг сюди сам? Навіщо ж він тоді цілий місяць ганяв по місту, як хорт, щоб потім раптом стало непотрібно? Але кімната! Та тільки товариш побачить її, так зразу й почне в ній жити!

І Степан раптом погодився. Аби щось робити. Аби не бути самому. Та й кімната кінець кінцем йому потрібна.

– Гаразд, – сказав він. – Почекайте, гроші візьму.

І вони поїхали вдвох у Липки.

– Але ж ви тільки глянете, який будиночок! – захоплено казав комісіонер, коли зійшли з трамвая. – Цукерка, а не будинок. Ну, як тут не жити!

Будинок справді був показний, семиповерховий, з безліччю вікон, що вже запалювались.

– Сюди, прошу вас, – казав комісіонер.

Вони сіли в ліфт, і цей спосіб пересування, вперше дізнаний, хлопцеві вельми сподобався. Властиво, ще в кабінці сидючи, Степан вирішив ту кімнату взяти. Але й сама вона за себе подбала. Це був невеличкий, світлий, охайний кабінет з паркетною підлогою, центральним опаленням, обклеєний синьо-сірими новими шпалерами, з двома вікнами, звідки видко було внизу безмежний краєвид міста й далекий обрій за річкою. Так, саме про таку кімнату він і мріяв! І хлопець відразу уявив, де що має поставити з своїх майбутніх меблів і як вигідно йому в тим меблях працюватиметься.

«Тут я вже напишу», – подумав він.

Правили дорого, і він завзято торгувався. Нарешті погодились на сто п'ятдесят карбованців відступного, плюс видатки на зроблений ремонт, плюс комісіонерові десять відсотків за послуги. Він дав гроші, документи й завтра мусив перебратись.

З кімнати він виходив останній, і, коли електрику погасив, моторошна туга, що розтанула йому на час у фінансовому клопоті й задоволенні від щасливої угоди, знову прокинулась у ньому серед темної порожнечі, де вікна синіли, як величезні, мертві обличчя. Він розпачливо стиснув руки й мимоволі, майже вголос промовив:

– Прости, Зосько!

Все мовчало навкруги. Але ж мовчанка – знак згоди.

Він хутко вийшов із лячного мороку, щільно, з острахом причинивши за собою двері. Комісіонер, одержавши гроші, зник, навіть не попрощавшись. А господарі вклонились йому дуже чемно. Він ще умовився з ними про каву вранці й про окремого ключа від парадних дверей. Потім викликав ліфта й м'яко спустився вниз.

На вулиці він лишився знову сам, і знову страшний неспокій опанував його. Була ще тільки восьма. За дві години, відколи він з дому сьогодні вийшов, трапились дві незвичайні, виключні події. Дві – він мимоволі поставив їх поруч. Але ж який зв'язок між… тим і щасливою ліквідацією житлової справи? І йому зненацька здалося, що він ступнув уперед, угору, покинувши когось на перейденому щаблі. Але на це потайне міркування, що ледве чутно торкнулось його голови, душа йому заскміла ще голосніше.

На вулицях, якими йшов, він знову не здибав жодного знайомого. В цьому не було чогось дивного, але йому здавалось, що всі його нагло покинули. І раптом пригадав, що сьогодні саме 19 квітня, той вечір, що мав він справляти розлуку з поетом. Він радісно стріпнувся й пришвидшив ходу.

XIII

Мандрівника в пивниці ще не було, і хлопець мляво сів до столика серед зали, оточений навколо постатями й голосами, що викликали в ньому огиду. Вперше за весь час пивниця була йому відразна. Вперше він спізнав банальність веселощів, що круг себе чув, штучність розпаленого алкоголем сміху, дешеву сухозлотицю тутешньої радості, і музика, джаз-банд із барабаном, тарілками й цимбалами, що завжди підносила, звільняла його, тепер гнітила обридними мотивами й дратувала нестерпучим брязкотом. Він пішов би звідси негайно, коли б не чекав когось, і сидів, насунувши капелюха й злігши на стола перед непочатою пляшкою пива, коло нього поставленою. Потім нетерпляче закурив, ламаючи сірники.

Нарешті прийшов Вигорський у гумованому плащі й кепці на голові. Степанів вигляд вразив його.

– Чому це чайльд-гарольдівський вигляд[146]? – спитав він, вітаючись.

– Певніш у вас, бо ви їдете.

– Їду, але нікого не проклинаю.

– А я проклинаю, але не їду.

Поет недбало махнув рукою.

– Покиньте, від прокльонів світ тільки гіршає.

Сьогодні визвався частувати Вигорський.

– Але зважайте, – сказав він, – я став вегетаріанцем.

– З переконання? – спитав Степан.

– Тільки для різноманітності.

Коли страви й вино подано, поет знову спитав Степана:

– Звідки ж все-таки ця похмура меланхолія? Невже через мій від'їзд?

– Ні, – посміхнувся Степан, – це світова скорбота.

Поет полегшено зітхнув.

– А, це цілком безпечно.

Він був дуже милий, веселий, ласкавий. І Степанові враз схотілось признатись йому, розповісти весь свій біль і його найтаємніші джерела. Та він тільки промовив:

– Коли хочете правду знати, що це просто поганий настрій. Часом відчуєш, що ти – звір, кровожерний звір, і стане сумно. Життя жорстоке. Знаєш, що виправити цього не можна, і все-таки шкода. Потім якось ясніше зрозумієш, що й навколо ж самі тварюки, наволоч, мерзота, шибеники – і робиться страшно. Від того, що ти такий, як вони, і вони такі, як ти.

– Та де ви бачите таке страхіття?

Степан безнадійно посміхнувся.

– Де?.. Ось, навколо.

– Навколо – прекрасні, приємні люди!

– Ви все жартуєте, – сказав хлопець.

– Аж ніяк. Ось гляньте.

Поет перехилився на стільці й торкнувся рукою по плечі сусіда, що сидів позад нього. Той обернувся.

– Вибачте, – сказав поет. – Ви мені дуже подобаєтесь. Дозвольте потиснути вашу руку.

Той завагався, але руку подав. Навіть промовив:

– Е… дуже дякую!

– Дивак ви, – зітхнув Степан.

Потім вони їли й пили, поринувши у власні міркування. І Степан, знемагаючи від потреби виявити свою нудьгу, промовив, піднісши склянку:

– Випиймо, друже, за любов!

Поет здивувався.

– З якої речі нам пити за це жахливе чуття, що позбавляє людей спокою?

Степан збуджено відповів:

– Позбавляє спокою, позбавляє життя. Жахлива ця любов.

– Так ви погоджуєтесь зі мною? – непевно спитав Вигорський.

– Цілком.

– Терпіти не можу збігатись поглядами, – невдоволено пробурчав поет. – Погодження – смерть. До того ж мушу заявити, що сила любові походить виключно з традиції. Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі. У XII столітті жінки поділяли свою особу на дві частини – тіло чоловікові, душу – обранцеві. У XIX вони робили навпаки, а в XX і зовсім втратили почуття різниці між цими частинами. Любов занепала – приблизно на аршин від серця. Тобто вернулась до свого вихідного пункту. Щоб правильно зрозуміти її сучасне, міжнародне, коли хочете, становище, треба пам'ятати, що любов не властива людині на всіх ступенях розвитку. Дикуни не знали її, а наш вік є вік освіченого дикунства, дикунства в «знятому» вигляді, як кажуть діалектики. Отже, й любов «знімається». Пісня кохання проспівана. Любов стає поруч муз і надихає разом з ними тільки старомодних