Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

ЕРІКА

— А хто це в нас цвіте та пахне? — спитала Моллі, першою помітивши мене.

— Еріка, — відповіла я, широко всміхаючись.

Підійшовши до подруги, я міцно обійняла її. Якби я мала сили підняти та закружляти Моллі, то так би і зробила.

— Ти щаслива? — спитала вона, розглядаючи моє, напевно, задоволене обличчя.

— Дуже, — відразу прощебетала я.

— А ще розсіяна. Так і дівчата зрозуміють, — сказала Моллі, вибравшись із моїх обіймів. — І взагалі, час би їм теж зізнатися.

На останню фразу подруги я зітхнула й нахилила голову набік.

— Ти друга мені це кажеш.

Насправді, Джейк і Моллі мали рацію. Потрібно було все розповісти, але я ніяк не могла вибрати слушний момент. А через мою нерішучість страждав не тільки Джейкоб, а і я, тому що постійно докоряла себе.

«Стоп! Розсіяна? Як зрозуміють?» — у голові промайнули слова Моллі, які я ненароком пропустила повз вуха.

— А чому ти сказала, що я розсіяна? І як дівчата зрозуміють?

— Люба, ти капелюшок забула, — зі сміхом відповіла Моллі і скуйовдила моє волосся на маківці. — Повертайся, поки тебе не побачили, — додала вона й попрямувала до подруг, які все ще плавали.

От дідько! Вранці всіх на вуха підняла, поки шукала канотьє, а тут раптом просто забула. Недовго думаючи, я побігла назад, сподіваючись, що Джейк не пішов, прихопивши капелюшок із собою. В іншому випадку мені довелося б йти до хлопців, але тоді Джон і Джеймс могли здогадатися й розповісти дівчатам. А все чому? Правильно, бо приховувати щось від близьких — погано, боком же потім вилазить. До того ж я й сама до ладу не розуміла, чому тягнула із зізнанням. Моллі он відреагувала добре.

— Пішов, — пробурмотіла я, добігаючи до нашого місця.

Зупинившись, я озирнулася на всі боки й раптом помітила, що ближче до дерев лежав мій капелюшок. Підійшовши до нього, я побачила, що на полях складений листок, а зверху на ньому камінь, який все це, власне, тримав на суші. Розгорнувши аркуш, я усміхнулася — це була записка від Джейка.

«Моя чарівна Еріка!

Ти вкотре втекла, але забула свій капелюшок. Якщо я вірно запам'ятав — канотьє? Впевнений, у цю мить ти усміхнулася.

Якби я пішов за тобою, то, напевно, ти б розізлилася. А це погано! Але ти така чарівна, коли сердишся. А це добре! Якби я забрав капелюшок із собою, то тобі довелося б прийти за ним, що для мене однозначно добре. Але ти б розізлилася через це, що тобі погано, але мені добре й ти вже знаєш чому. Оце я закрутив, еге ж? Повір, зараз я усміхаюся.

У результаті я вирішив написати тобі записку, що теж доставило мені задоволення, і залишити все на нашому місці.

Еріко, ти чарівна! Знаєш, це слово ідеально підходить для тебе. Навіть коли я вперше тебе зустрів, одразу подумав: «Яка ж вона чарівна»! Ти та, через яку мені не хочеться засинати і через яку хочеться швидше прокинутися. Ти в моє життя вдихнула життя, хоч як це дивно не звучить. Уявляєш, я ніколи так багато не усміхався, як із тобою. Мені здається, що востаннє я так по-справжньому сміявся лише в дитинстві.

Еріко, ти моє диво!

Ти така справжня та щира, що мені хочеться тримати тебе в обіймах і не відпускати. А коли ти мене цілуєш, подих перехоплює. Я ніколи не цілував так і ніколи не відчував такого. Ти ж теж це відчуваєш, правда?

Мені так багато хочеться тобі сказати...

І краще ж сказати, ніж написати, так?

А зараз усміхнися для мене, повір, я це відчую! Коли ти усміхаєшся, твій носик так мило злегка задирається вгору і це зводить мене з розуму. А коли бачу твої ямочки, то щоразу хочу їх поцілувати.

Усміхнулася? Дякую за усмішку, моя чарівна Еріко!

Навіки твій, Джейкоб!

P.S. Сподіваюся, камінь не зіпсував капелюшка і він, як і моя записка, усе ж таки дочекалися тебе».

Я стояла і, здавалося, навіть не дихала. Моє серце розривалася від почуттів, що переповнювали його. Єдине чого мені хотілося, так це міцно обійняти Джейкоба та поцілувати. У той момент мені вже було начхати, що хтось щось дізнається чи здогадається.

Навіть не замислюючись, я попрямувала до нього.

Я летіла швидше за вітер, а мене підганяли емоції, які хотіли вирватися назовні. І лише коли до табору хлопців залишалося менше десяти ярдів, я перейшла на крок.

Мої очі швидко знайшли Джейкоба, який сидів до мене спиною і щось тихо співав. Навпроти нього сидів Джон і грав на гітарі, а поруч із ним стояв Сем. Останній якраз і помітив мене. Він злегка штовхнув Джейкоба в бік і з усмішкою промовив:

— Обернися.

Почувши прохання друга, Джейк подивився через плече і, побачивши мене, одразу ж підхопився на ноги. На його обличчі читалося щире здивування.

На секунду я зупинилася, але потім підбігла до нього, притягла до себе і, обхопивши обличчя долонями, поцілувала. Хтось із хлопців навіть свиснув, але мені було все одно. Джейкоб не чекав подібного й на мить завмер, але, коли я стала навшпиньки, щоб дотягнутися до шиї, він усе ж таки прийшов до тями і обійняв мене.