Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Лишилося сто метрів до лісу. П’ятдесят. Двадцять...

Раптом Федя став як стій. Джекі з розгону налетіла на нього й мало не збила з ніг.

З густої тіні лісу виокремилися п’ять тіней.

— Паскудство...— просичав Федя, озираючись.

Романівці перетинали поле. Відстань між ними небезпечно скорочувалася. П’ятеро швидко зорієнтувалися в ситуації, стали півколом і перекрили шлях уперед. Федя рвучко сіпнув Джекі вбік — тепер вони щодуху тікали вздовж лісосмуги, намагаючись відірватися від переслідувачів.

Земля несподівано пішла з-під ніг. Федя зрозумів, що послизнувся, коли стрімголов полетів у невеликий ярок з розмитими дощем краями. Він невдало приземлився на спину — в очах на мить потемніло, ніч стала непроглядно чорною. Поруч хтось зойкнув, від цього звуку він отямився.

Заледве Федя встиг підвестися на ноги й відсапатися, як його звалив на землю потужний удар у живіт. Яр заповнили люди. Федя відповз до схилу й насилу підвівся. Чулася лайка, крики, чийсь істеричний вереск, на нього сипалися стусани. Від удару в щелепу задзвеніло у вухах. У роті з’явився солонуватий присмак.

Джекі... Де вона?

Федя розмахнувся й з усієї сили приклався у вухо одному з нападників. Той завалився на спину й випадково підім’яв під себе іншого романівського «активіста». Федя відповз, уперся руками в край обриву й ривком видерся з яру. Де Джекі?!

— Федю!!!

Вона налетіла на нього та вчепилася в руку, ніби не вірила, що він живий. З яру виповзали їхні переслідувачі.

Куди тікати? До лісу? Нападників занадто багато, їх виловлять за лічені хвилини й відлупцюють до півсмерті. І ліс тут, наскільки знав Федя, простягається на багато кілометрів, що далі — то густіший, надто легко заблукати. Назад?

— Біжімо! — Джекі потягнула його за руку швидше, ніж він устиг отямитися, і тепер вони мчали у зворотний від яру бік — до будинку.

Позаду чувся тупіт і вигуки, але у Джекі немов виросли крила — і тепер Федя ледве встигав за нею. Вони влетіли у хвіртку з північного боку, Федя зачинив її по собі й придавив засувом. Вони перезирнулися й побігли до стайні: тим самим шляхом, яким і вийшли, повернулися назад.

З вежі на другий поверх, звідти — у вітальню. Нікого. Всередині — важка могильна тиша. Федя подумав, що в нього заклало вуха від удару, але вже за кілька секунд, коли з кухні з відчайдушним нявканням вилетів кіт і кинувся до його спільниці, він зрозумів, що все чудово чує. Але ця товща повітря, затиснута між похмурих бордових стін, тепер і йому здавалася живою та... ображеною. Джекі увімкнула світло й поставила на підлогу його торбу з ноутбуком.

Єдина гарна новина на сьогодні. Торба ціла.

У дворі чулися крики: «Де ці? В будинку? Потруїли й вирішили втекти?! Так не вийде!»

— Дісталося тобі? — запитала Джекі, роздивляючись його обличчя.— Щось болить?

Він не знав, що відповісти. Зараз він не відчував болю навіть у розбитій губі, лише нескінченний, неконтрольований, божевільний гнів. Усередині просто клекотало від люті.

— Ні.

— Але ж у тебе...

— Я ж сказав: ні! — гримнув Федя.— Мене це дістало!

— Розумію...

— Та дідька лисого ти розумієш! — він стиснув кулаки й почав ходити туди-сюди вітальнею.— Я не можу повірити... Це ж ідіотизм! Це комедія! Нас тримає в облозі купка рагулів-дегенератів! Підсилають нам у підвал якогось довбня, який колупається у дротах, потім влаштовують пожежу у дворі, глушать зв’язок та інтернет, а ми не те що чинити опір — ми навіть утекти не змогли!

Джекі втягла голову в плечі й стежила за ним спідлоба.

— Я ненавиджу цей будинок! — провадив він, набравши в легені повітря.— Я його не-на-вид-жу! Хай Трегубов рознесе його на бісові друзки! Мені байдуже! Я просив Данила не йти, але йому на все начхати. То якого ж дідька я маю хвилюватися, чи відкриється без будинку його ідіотський портал, чи ні?!

Його спільниця мовчала й відсторонено гладила переляканого кота. Федя глянув їй в обличчя й завмер. Її губи були міцно стиснуті, а в очах стояли сльози. Джекі кілька разів кліпнула, щоб позбутися їх, а потім відвернулася. Його гнів миттєво кудись випарувався. Поки Федя вів заочну війну з Трегубовим, він геть забув про Джекі — але ж їй, насправді, значно гірше. Їй нема куди тікати. І це не в його будинку винесли шибки й розмалювали стіни лайном. Тієї самої миті він зрозумів, чому насправді так сказився.

Вони знову замкнені разом. Сам на сам.

— Ті чуваки в полі з’явилися не просто так, і вони справді вигадають нову гидоту,— голос Джекі затремтів.— Шкода, що в тебе не вийшло втекти.

— Шкода,— кивнув він.— Але не в тому річ. Найнебезпечніше для мене в цьому будинку — це ти.

Джекі різко звела на нього погляд і похитнулася з несподіванки. Кілька секунд вони незмигно дивилися одне одному в очі, а потім вона знизала плечима, випустила з рук кота й тихо мовила:

— Я йду спати.

— А я хильну. Здається, в буфеті бачив коньяк.

Треба було одразу здогадатися, що заснути не вдасться. Джекі відчинила вікно, але від того не стало прохолодніше.

Чому він досі внизу? Вже минуло близько двох годин. Чи з ним усе гаразд? Вона згадала нещодавню сцену й знову відчула крижаний холод усередині. Вона не пам’ятала жодного слова з його гнівної промови, крім останньої фрази, що скалкою засіла в голові. «Найнебезпечніше для мене в цьому будинку — це ти». Кожне слово дзвеніло у вухах, ніби вона досі стояла посеред вітальні й дивилася в його темні очі, що палахкотіли від люті й розгубленості.

Джекі поспіхом одяглася та спустилася вниз. Скрізь було темно, лише тонка смужка світла жовтою стрілою летіла з коридору, де світив нічник. Федя розвалився в кріслі, підпер голову кулаком і задумливо ковзав пальцем по краю чарки. Джекі вмостилася на журнальному столику просто навпроти нього й рішуче забрала чарку. Після чого налила собі коньяку, випила одним ковтком і скривилася. Всередині розлилося гостре, недобре тепло.

І знову тиша. Наче в бібліотеці. Федя похмуро втупився в підлогу.

Хто першим подивиться в очі — той і програв. Погляд Джекі блукав кімнатою: наглухо зачинені, незважаючи на спеку, вікна, важкі штори з бахромою, задушливо-м’який диван,