Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Лемкін зустрівся з Джексоном знову наприкінці червня, аби цього разу переконати його визнати геноцид окремим злочином.{572} У Сполучених Штатах і Британії він зіткнувся з політичними запереченнями, які виникли через відповідне історичне ставлення до чорношкірих в Америці і британської колоніальної практики.

Були також практичні труднощі, які озвучив Лаутерпахт: «Як насправді довести намір знищити групу?». І також були заперечення того, що Лемкін, як висловився Леопольд Кор, потрапив у пастку «біологічного мислення», зосереджуючись на групах у такий спосіб, що породив антисемітизм та антигерманізм. Перешкоди залишалися значними.

138

Попри ці перешкоди, зусилля Лемкіна мали деякий успіх. Упродовж чотирьох днів після другої зустрічі з Джексоном слово «геноцид» повернулося до судового розгляду. Це сталося 25 червня{573}, а несподіваним білим лицарем Лемкіна був шотландець сер Девід Максвелл Файф, який проводив перехресний допит елегантного, поважного сивого дипломата Константіна фон Нейрата, першого міністра закордонних справ Гітлера. Молодий німецький дипломат у Константинополі під час різанини вірмен, фон Нейрат згодом став рейхспротектором окупованої Богемії і Моравії, і саме на письмовому повідомленні, що було з цим пов’язане, зосередив свою увагу Максвелл Файф. У серпні 1940 року фон Нейрат повідомляв про ставлення до чеського населення на окупованій території. Однією з пропозицій, які він озвучив і описав як «найрадикальніше і теоретично повне вирішення проблеми», було виселити усіх чехів з цієї території і просто замінити їх німцями за умови, що знайдеться достатньо німців.

Альтернативним варіантом було досягнення «германізації шляхом індивідуального вибіркового розмноження» частини чехів і вигнання решти. За обох підходів мета полягала у знищенні чеської інтелігенції.

Максвелл Файф зачитав уривки з меморандуму Нейрата. «Тепер, підсудний, — сказав він, звертаючись приглушеним тоном, — чи визнаєте ви, що вас звинувачують у геноциді, як ми називаємо знищення расових і національних груп?». Лемкін мав бути дуже втішений, а надто від того, що через кілька хвилин Максвелл Файф послався на «добре відому книгу професора Лемкіна» і зачитав з неї для протоколу визначення «геноциду». «Те, що ви хотіли зробити, — сказав Максвелл Файф фон Нейрату, — це позбавитися вчителів, письменників і співаків Чехословаччини, усіх тих, кого ви називаєте інтелігенцією, людей, які мали б передавати історію і традиції чеського народу іншим поколінням».{574} Це — геноцид. Фон Нейрат у відповідь промовчав. Поїздка Лемкіна до Нюрнберга стрімко змінила ситуацію.

Пізніше Лемкін написав Максвеллу Файфу, аби у піднесеному тоні висловити свою «дуже щиру подяку»{575} за підтримку британського прокурора звинувачень у геноциді. Відповідь Максвелла Файфа, якщо така була, загубилася. Після завершення слухань цей прокурор дійсно написав передмову до чудових спогадів про Нюрнберзький процес журналіста «Таймс» Р. Купера, де згадав геноцид і книгу Лемкіна. «Злочин геноциду відігравав вирішальну» роль у задумі нацистів, — писав він, — і призвів до жахливих дій». Купер присвятив цілий розділ «новому злочину», «геноциду», терміну, «поборником» якого був Лемкін, людина, «голос якого волав у пустелі». Купер зазначив, що опоненти терміна «геноцид» усвідомлювали, що він може бути застосований щодо «знищення червоних індіанців Північної Америки», визнаючи, що ідеї Лемкіна були «імперативною пересторогою білій расі».{576}

Журналіст також згадав Гаусгофера, «варварство», «вандалізм» і мадридську конференцію, з якої Лемкіна «відкликали до Польщі»{577} (що свідчить про те, що Лемкін продовжував прибріхувати, як і на чотири роки раніше в університеті Дюка). Було зрозуміло, що польський юрист використав Купера, аби вплинути на Максвелла Файфа, і, мабуть, таким чином слово «геноцид» повернулося до зали суду.

Оскільки Шовкросса і Лаутерпахта не було тоді у Нюрнбергу, Максвелл Файф у застосуванні аргументів геноциду міг діяти самостійно. Наслідки цього були потенційно значними: на відміну від поняття злочинів проти людяності, які стосувалися відповідальності за дії, пов’язані з війною, звинувачення у геноциді відчиняло двері до усіх дій, навіть до тих, що мали місце перед початком війни.

139

Поки Лемкін докучав, лобіював і наполягав на своєму, Лаутерпахт працював над підготовкою значної частини кінцевої промови Шовкросса. Він усамітнився на першому поверсі Кранмер-роуд, 6, а не базікав з журналістами у барі нюрнберзького Гранд-Готелю. Я уявляю, як звуковим тлом є «Страсті за Матвієм» Баха, і в голові Лаутерпахта зринають ідеї, він бере ручку і починає писати. Час від часу він поглядає у вікно, на будівлю університетської бібліотеки і футбольне поле.

Над цією промовою Лаутерпахт працював кілька тижнів. Він завершив короткий вступ і об’ємні першу та третю частину проекту виступу британського адвоката, виклавши юридичні аргументи (другу частину — факти і докази — він писав у Нюрнберзі). У мене була друкована версія тексту Лаутерпахта, але мені кортіло побачити рукописний оригінал, той, що Лаутерпахт дав видрукувати п. Лайонс. Елі мав цей оригінал у Кембриджі, тож я ще раз повернувся, аби подивитися на нього. Рукопис був мені знайомим, як і аргументи, які були настільки чітко й зрозуміло викладені, що трибунал був зобов’язаний відхилити можливі заперечення підсудних, що ці звинувачення є новими і безпрецедентними. Вступні сторінки були написані доволі стримано, вони були позбавленими емоцій і запалу. Як і в усьому іншому, Лаутерпахт тут був цілковитою протилежністю до Лемкіна.

Все ж кінцева частина цієї промови відрізнятиметься від тієї, що він написав для відкриття слухань — невідшліфованої, захопливої, емоційної. Не було, як на початку, вступу на дев’ять сторінок про мету судового процесу і потребу у справедливості. «Йдеться не про помсту, — писав Лаутерпахт, — а про здійснення правосуддя згідно з законом, про авторитетне, ґрунтовне і неупереджене встановлення» фактів злочинів. Завданням трибуналу було розробити закон для захисту окремих осіб, створити «найвагоміший прецедент для майбутнього Міжнародного кримінального суду»{578} (це зауваження було далекоглядним, тому що, перш ніж МКС став реальністю, минуло п’ять довгих десятиліть).

Друга частина проекту промови, яку написав Лаутерпахт, займала понад сорок сторінок, де було переплетено разом багато ідей, які він продумував роками. У питанні воєнних злочинів він зосередився на вбивствах, військовополонених, злочинах проти польських інтелектуалів і російських політичних діячів. Він доклав максимальних зусиль, аби довести думку, що звинувачення у «злочинах