Читати книгу - "Гра престолів"

class="p1">Кетлін Старк опинилася в пастці: її притисли до кам’яної поверхні гори троє чоловіків — один досі на коні, а двоє піших. У покалічених руках вона незграбно стискала кинджал, але за спиною в неї була скеля, а з трьох боків — оточення. «Нехай схоплять суку,— подумав Тиріон,— і побавляться»,— однак, сам не знаючи чому, наблизився. Першого чоловіка він рубонув під коліно, той і помітити його не встиг: важкий топір розсік плоть і кістку, як гниле дерево. «Дрова, з яких бризкає кров»,— спливла безглузда думка, і в цей час на нього кинувся другий чоловік. Тиріон пірнув під меч, розмахнувся топором, чоловік позадкував — і Кетлін Старк, наблизившись до нього ззаду, розтяла йому горло. Третій на коні, мов пригадавши якусь нагальну справу, знагла кинувся геть.

Тиріон роззирнувся. Усі вороги були розгромлені або розбіглися. Він і не помітив, коли закінчилася битва. Навколо валялися, помираючи, коні й поранені люди, вони зойкали і стогнали. На превеликий подив, Тиріон серед них не опинився. Розтиснувши пальці, він з глухим стуком випустив топір на землю. Долоні в нього були липкі від крові. Він міг би заприсягнутися, що бійка тривала півдня, однак сонце практично не зрушило з місця.

— Перша твоя битва? — запитав Брон, нахиляючись над тілом Джика, щоб стягнути з нього чобітки. Гарні були чобітки, як і належить підлеглим Тайвіна Ланістера: товста шкіра, промащена і м’яка, й набагато краще вичинена, ніж на тих чоботах, у які був узутий Брон.

Тиріон кивнув.

— Батько так мною пишатиметься,— мовив він. Ноги в нього так судомило, що він ледве стояв. Дивна річ: під час бійки він зовсім не відчував болю.

— Зараз тобі потрібна жінка,— сказав Брон, зблиснувши чорними очима. І запхав чобітки в торбу на сідлі.— Після того, як пустиш кров, ніщо так не заспокоює, як жінка, повір мені на слові.

Чиґен, на мить припинивши збирати трофеї з мертвих розбійників, хрокнув і лизнув губи.

Тиріон зиркнув на леді Старк, яка саме перев’язувала рани серу Родрику.

— Я не проти, якщо вона не проти,— зронив він. Вільні вершники зареготали, і Тиріон посміхнувся: «Для початку непогано».

Ставши навколішки біля струмка, він крижаною водою змив з обличчя кров. Дибаючи назад, він оглянув убитих. Мертві розбійники були худі й обдерті, а їхні коні — кощаві й малі, аж ребра світилися. Зброя, яку не взяли Брон і Чиґен, не вражала: булави, ключки, коса... Тиріон пригадав здорованя в шкурі тінь-кота, який бився з сером Родриком дворучним мечем, та коли знайшов його тіло, розпростане на кам’янистій землі, виявилося, що чоловік без хутряної накидки не такий уже й кремезний, лезо меча страшенно пощерблене, а дешева криця побита іржею. Не дивно, що з розбійників загинуло аж дев’ятеро.

У них же загиблих було лише троє: двоє кіннотників лорда Бракена — Курлекет і Могор, і Тиріонів слуга Джик, який сміливо кинувся в бій на коні без сідла. «Дурневі дурний кінець»,— подумав Тиріон.

— Леді Старк, прошу вас, нам слід поспішати,— мовив сер Вілліс Вод, крізь проріз у шоломі сторожко озираючи гірські гребені.— Поки що ми відбилися, але втекли вони недалеко.

— Ми маємо поховати мертвих, пане Віллісе,— озвалася та.— Це були хоробрі воїни. Я не лишу їх на поталу крукам і тінь-котам.

— Земля надто кам’яниста, тут неможливо копати,— заперечив сер Вілліс.

— То назбираємо каміння й насиплемо піраміди.

— Збирайте каміння, скільки заманеться,— сказав Брон,— але це без мене й без Чиґена. У мене є важливіші справи, ніж засипати камінням мерців... наприклад, дихати,— він обвів поглядом уцілілих.— Хто сподівається дожити до ночі, їдьмо з нами.

— Міледі, боюся, він має рацію,— втомлено втрутився сер Родрик. У битві старого лицаря поранили: він отримав глибокий поріз на лівій руці, та ще й шию йому зачепили списом, і втомлений його голос зараз відповідав його вікові.— Якщо ми затримаємося тут, на нас, безперечно, знову нападуть, а другого нападу ми, мабуть, не переживемо.

Тиріон ясно бачив лють на обличчі Кетлін, однак вибору в неї не було.

— То нехай пробачать нам боги. Виїжджаємо просто зараз.

Тепер коней не бракувало. Тиріон перекинув своє сідло на Джикового плямистого мерина, який, схоже, мав витримати ще принаймні три-чотири дні. Він саме збирався видертися на коня, коли до нього підійшов Ларис:

— Відай-но мені чингал, карлику.

— Нехай лишить собі,— поглянула зі свого коня вниз Кетлін Старк.— І топір йому теж віддайте. Якщо нас знову атакують, нам це може знадобитися.

— Дуже дякую, леді,— мовив Тиріон, залазячи на коня.

— Не варто,— кинула вона.— Я вам довіряю не більше, ніж раніше.

І не встиг він відповісти, як вона вже поїхала геть.

Поправивши на голові украдений шолом, Тиріон узяв у Брона топір. Пригадавши, з чого почалася ця подорож: з зав’язаних рук і насунутого на очі каптура,— він вирішив, що покращення очевидне. Леді Старк нехай свою довіру залишить собі, а якщо йому вдасться залишити собі топір, Тиріон у цій грі має фору.

Сер Вілліс Вод вів перед. Брон замикав кавалькаду; леді Старк їхала в безпечній серединці, а поряд з нею тінню скакав сер Родрик. Дорогою Марильйон раз у раз кидав на Тиріона похмурі погляди. Співець зламав собі кілька ребер, і ліру, і чотири пальці на робочій руці, однак день для нього виявився не цілком занапащеним: він роздобув собі пишну накидку зі шкури тінь-кота — густе чорне хутро, розтяте білими смужками. Мовчки він горнувся в його брижі й уперше в житті не мав що сказати.

Не проїхали вони і півмилі, як почули позаду низьке гарчання тінь-котів, а трохи згодом — дикі рики: звірі билися за тіла, які лишилися на дорозі. Марильйон відчутно збліднув. Тиріон під’їхав до нього.

— «Страшко»,— мовив він,— чудово римується з «чванько». Копнувши співцевого коня, він проминув його й під’їхав до сера Родрика і Кетлін Старк.

Міцно стиснувши губи, жінка глянула на нього.

— Як я казав, перш ніж нас перервали,— почав Тиріон,— у Мізинчиковій казочці є неув’язочка. Хай що ви думаєте про мене, леді Старк, але в одному можу вас запевнити: я ніколи не ставлю проти рідних.

Арія

Одновухий кіт, вигнувши спину, засичав.

Арія бігла вузеньким провулком, легко балансуючи на пальцях босих ніг, дослухаючись до калатання власного серця й повільно і глибоко дихаючи. «Тиха як тінь,— казала