Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Пітер відтягнув комір светра вниз: йому бракувало повітря.

— Вони майже щодня працюють надворі, — відказав він.

— Справді?

— Справді.

— А що ж вони роблять?

— Вирощують і збирають їжу для нас.

Бернз проковтнула кілька ложок свого десерту.

— Знаєш, я їздила довкола всього поселення і ніколи не бачила ані плантацій, ані теплиць, нічогісінько.

— Тому що вони в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. — Пітер глибоко вдихнув; піт роз’їдав йому чоло. — Хіба я вже не розповідав про це?

— Мабуть, іншій жінці, солоденький.

— Не називай Пітера солоденьким, — сказав Туска. — Він же священик.

— Оброблювані поля розташовані всередині поселення, — пояснив Пітер. — А будинки зведено довкола них.

— Не дивно, — сказала Бернз.

— Не дивно? Чому ж?

— Вони все приховують.

Пітер обтер чоло рукавом.

— Це не тому... — Його голос було ледь чути.

Ціла юрма дітисьок кинулася підспівувати приспів «Великих надій». Під їхнім натиском Пітерові геть розхотілося розповідати про сільське господарство оазян.

Бернз, підвівшись, гукнула через усю залу:

— Агов, Станко! Можна послухати щось інструментальне? А то наш пастор тут страждає.

— Та ні, — запротестував Пітер, коли всі, хто був у їдальні, звернули на нього погляди. — Не треба...

Але він відчув полегшення, коли голоси Синатри й шкільного хору замовкли на півслові і замість них забренькало піаніно і мляво зашерехтіли маракаси.

Бернз знову всілася й швидко впоралася зі своїм десертом. Туска доїв спагеті. Пітер проковтнув лише кілька шматочків свого млинця, але вже почувався ситим. Він відкинувся на спинку крісла, і повз його вуха зашелестіли дружні розмови кількох десятків людей: легкий гомін на інженерному жаргоні, базікання про їжу, ввічливі суперечки щодо вирішення якихось практичних завдань і безглузда абракадабра з напівпочутих слів і фраз, переплетених між собою бразильською самбою.

— А любиш ти яку музику, Пітере? — запитала Бернз.

— Е-е...

У голові було порожньо; назви та імена, які раніше Пітер відторохтів би миттю, зараз кудись поділися.

— Щиро кажучи, — мовив він, набравши повітря в легені, — я не надто люблю музичні записи. Мені більше подобається жива музика, коли я присутній під час її виконання. Тоді насолоджуєшся не так самою музикою, як торжеством моменту, коли люди роблять щось разом на публіці. Щось, що може піти зовсім неправильно, але завдяки поєднанню таланту, довіри й завзяття все виходить чудово.

— Ну, тоді тобі треба вступити до нашого Клубу акапельного співу, — сказала Бернз.

— Клуб акапельного співу?

— Так, наш пісенний гурток. Кожні сто вісімдесят годин ми зустрічаємося і співаємо разом. Тільки для себе. Тобі сподобається. Ти тенор?

— Я? Мабуть...

— У Бі-Джи найбасовіший бас з-поміж усіх, які ти коли-небудь чув. Тобі треба почути, як він співає.

— Я б залюбки.

— І в нашому репертуарі немає Синатри.

— Це тішить.

— Що ж, я сподіваюся побачити тебе в нашому клубі. — Голос жінки звучав щиро.

Раптом Пітер усвідомив, що вона намагається втримати його в лоні їхньої спільноти, не дати перетворитися на тубільця.

— І як багато приходить людей? — запитав він.

— Залежить від зайнятості. Щонайменше шестеро. Інколи збирається до десятка. Будь-хто може приходити, Пітере. Це корисно для душі. Якщо ти не проти, що я так висловлююсь.

— Туска теж співає з вами?

Туска вибухнув реготом.

— І думати забудь. У мене голос, як у вентиляторної витяжки. Як у зіпсованої вентиляторної витяжки.

— Співати може кожен, — наполягла Бернз. — Треба тільки вправлятися. І бути впевненим у собі.

— О, впевненості у мене вдосталь, — відказав пілот. — А ще голос, як у вентиляторної витяжки.

Бернз поглянула на Туску зі співчуттям:

— У тебе на бороді томатна паста, солоденький.

— Курва його мати, звиняйте на слові, — Туска запустив пальці в зарості на своєму обличчі. — Ну все, дістало: зголю цю бороду.

— Тобі краще поголеним, Туско, — мовила Бернз, витираючи губи серветкою (лляною, адже АМІК не дозволяв собі витрачатися на одноразові паперові), а тоді звернулася до Пітера: — А тобі борода личить. Я бачила, як вона виглядає, коли Ґрейнджер привезла тебе з поселення. Доволі стильно.

— Дякую, але... я просто не мав змоги поголитися, доки був у від’їзді. Я голюся електробритвою, розумієш, а там нема... е-е...

«Що я мелю? — подумав Пітер. — Невже розумнішого нічого не можна придумати?»

— Отже, — промовила Бернз, — умови в Сі-2 справді такі примітивні, як кажуть?

— Хто каже, що вони примітивні?

— Усі, хто там був.

— А хто там був?

— Ґрейнджер...

— Ґрейнджер не заходила далі за перші будинки. — Пітера занепокоїло, що він не зумів, кажучи це, приховати у голосі осудливі нотки. — Не думаю, що вона хоч раз переступала поріг оазянського будинку.

Бернз здивовано звела брови, почувши «оазянського», але швидко похопила значення слова.

— То як там насправді? Як вони живуть?

— Ну, їхні житлові приміщення доволі... мінімалістичні. Я б не вживав слова «примітивні». Мені здається, це тому, що їм так подобається.

— Отож, електрики немає.

— Вона їм не потрібна.

— А що вони роблять цілими днями?

Пітерові довелося неабияк напружити всі свої сили, щоб не показати Бернз, як це запитання його роздратувало.

— Працюють. Сплять. Їдять. Розмовляють один з одним. Те саме, що й ми.

— Про що ж вони розмовляють один з одним?

Пітер уже розтулив рот, щоб відповісти, але виявилося, що та частина його мозку, куди він звернувся по відповідь, наповнена нерозбірливим белькотінням і неясним шелестом чужою мовою. Як дивно! Коли Пітер був разом із оазянами й чув їхні розмови, він так призвичаївся до звуку їхніх голосів і ознайомився з мовою їхніх тіл, що йому вже майже здавалося, ніби він розуміє, про що вони говорять.

— Я не знаю.

— А ти можеш сказати по-їхньому: «Привіт, приємно познайомитися»?

— Ні, вибач, не можу.

— Тартальйоне весь час намагався нас навчити цій фразі...

Туска пирхнув.

— Це він так думав, що ця фраза означає саме це. Він просто повторював те, що ці хлопці сказали йому, коли вони зустрілися, хіба ні? Дідько, та це ж могло бути: