Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

— Боже мій, Туско! — промовила Бернз. — Та покинь ти вже нарешті свої людожерські жарти. Ці істоти цілком безпечні.

Туска перехилився через стіл, уп’явши погляд у Пітера.

— До речі, я пригадав, що ти, Пітере, не відповів на моє запитання. Ну, на те, яке я поставив, перш ніж Френк Синатра так неввічливо перервав нас.

— Е-е... нагадай мені, будь ласка...

— Звідки ти знаєш, що ці хлопці «хороші»? Я маю на увазі, що вони роблять такого хорошого?

Пітер якусь мить порозмірковував над цим. Цівки поту лоскотали йому зашийок.

— Я так гадаю скоріше тому, що вони не роблять нічого поганого.

— Справді? У чому ж тоді полягає твоя роль?

— Моя роль?

— Атож. Священик же має бути посередником між людьми і Богом, так? Чи Христом, Ісусом, байдуже. Тому що люди чинять гріхи і потребують прощення, еге ж? Тож... які гріхи чинять ці хлопці?

— Ніяких, наскільки мені відомо.

— Тож... не зрозумій мене хибно, Пітере, але... що ти тоді там робиш?

Пітер знову витер спітніле чоло.

— У християнстві йдеться не лише про прощення. У християнстві йдеться про те, як прожити повноцінне й щасливе життя. Річ у тому, що багато хто не розуміє: бути християнином — це величезний кайф. Це глибоке задоволення. Це коли щоранку ти прокидаєшся сповнений радісного захоплення перед кожною хвилиною, що чекає на тебе попереду.

— Ага, — незворушно промовив Туска. — Ця вся радість аж пре з Міста Потвор.

Бернз, непокоячись, щоб чоловіки не розпочали серйозну суперечку, торкнулася Пітерового ліктя, вказавши на його тарілку.

— Твій коржик холоне.

Пітер поглянув на згорнутий трубочкою млинець. Той засох і скидався на гумову жувальну кістку для собак.

— Мабуть, доведеться залишити його недоїденим, — сказав Пітер.

Підвівшись, він усвідомив, що йому страшенно хочеться спати і що він помилився, гадаючи, ніби спроможний спілкуватися з людьми. Пітер силоміць намагався стояти рівно, а не хитатися як п’яний.

— Мабуть, мені треба трохи полежати, — промовив він. — Даруйте мені.

— Декомпресійна хвороба, — сказав Туска, підморгнувши.

— Відпочинь як слід, — порадила Бернз і, вже коли Пітер волочив ноги до виходу, гукнула йому: — І не думай навіть відчужуватися від нас!

Повернувшись до свого номера, Пітер повалився на ліжко, проспав близько півгодини і прокинувся від того, що його нудило. Він виблював в унітаз неперетравлений млинець, попив трохи води й відчув себе краще.

Шкода, що він не прихопив із собою хоча б одну стеблину

Дишдаша була ще волога, хоча висихала швидко. Прагнучи якомога швидше одягнути її знову, Пітер зняв із себе все, окрім трусів. Потім, за кілька хвилин, зняв і їх, позаяк вони його дратували.

Пітере, чому ти мені не пишеш? — зверталася до нього Беа в останньому, щойно отриманому листі. — Я знаю, ти, мабуть, дуже зайнятий, але в нас тут усе складно, і мені важко впоратися без твоєї підтримки. Я просто не звикла жити цілісінькими днями без спілкування з тобою. Я не заперечую: вагітність, либонь, зробила мене надто вразливою, мені б не хотілося видатися набридливою, збудженою гормонами особою, але, з іншого боку, твоє мовчання мене вбиває.

Пітер відчув, як кров прибула йому в обличчя, як спалахнули вершечки його вух. Він підводить свою дружину, він підводить її! Він обіцяв, що писатиме щодня. Він був зайнятий і збитий з пантелику, і Беа це розуміла, але... він порушив свою обіцянку і далі її порушує, знову й знову. І ось тепер, втомлена тими стражданнями, яких він їй завдав, Беа навпрямець каже йому про це.

Якби вона обмежилася лише цим першим абзацом — коротким повідомленням на п’ять рядків — може, він і надіслав би негайну відповідь, теж на п’ять рядків. Миттєву заспокійливу відповідь. Але її лист був довшим. Значно довшим.

Я не ходжу на роботу , — писала дружина далі. — Моя права рука в перев’язці, а виконувати свої обов’язки однією рукою я не можу, не кажучи вже про питання гігієни. Рана несерйозна, але потрібен час, доки вона загоїться. Це все через мою дурість. Як ти знаєш, вікно у ванній розбито, і Ґрем Стоун пообіцяв прийти його полагодити, але дні минали, а він усе не з’являвся, тож я зателефонувала йому. Ґрем дуже збентежився — він поїхав. До Бірмінгема. «Як несподівано!» — сказала я. Виявилося, що минулого тижня якісь покидьки вдерлися в дім його матері, пограбували все, а її саму лишили ледь живу. Тож Ґрем переїхав до своєї матері, щоб доглянути її й полагодити будинок, каже він. Що ж, тоді я зателефонувала до фірми, яка лагодить вікна, але там мене попередили, що через усі ці нещодавні буревії і сплеск вандалізму вони мають страшенно багато замовлень, тож чекати, можливо, доведеться довго. У ванній жахливий безлад, скрізь бруд, митися там холодно, і я миюся в раковині на кухні, а протяг грюкає дверима по всьому будинку. До того ж це небезпечно, будь-хто може влізти всередину. Тому я вирішила замінити розбиту шибку шматком пластмаси, закріпивши його скотчем. Я ще не встигла зрозуміти, що сталося, як порізала руку. Крові було море, наклали аж п’ять швів. Сьогодні вранці я милася лівою рукою в раковині на кухні, а вітер завивав у домі, вцілілі вікна деренчали і постійно гримали двері до вбиральні. Мушу визнати, я трохи поплакала. Але потім я нагадала собі про всі ті нестерпні страждання й нещастя, яких люди зазнають по всьому світу.

Ти не знаєш, але виверження вулкана знищило одне з найгустонаселеніших міст у Гватемалі. Я навіть не намагатимуся правильно написати його назву, звучить схоже на ім’я якогось ацтекського божества. Хай там як, а вулкан, що зветься Санта-Марія, впав у нестяму і почав вивергати попіл і