Читати книгу - "Вигнання з раю"

1975–1976 pp.

Вигнання з раю

Преамбула,

або

передслово, якого можна й не читати

Кілька років тому (як не пасує таке спокійне словосполучення до спазматичних перестрибів часу наприкінці XX віку!) автор опублікував книжечку «Левине серце». Де вона тепер? Чи навіки втонула в тій давньогрецькій річці Леті, назва якої дивним чином перегукується з нашими словами «пролітати» і «залітати», себто щезати в безвістях, а чи, може, зачепилася за чиєсь критичне перо і розляпується незграбними кляксами в гнітючих переліках імен і назв — ім’я ж їм легіон!

А тим часом автор у своєму нахаб… (замінимо це надто категоричне слово лагіднішим — «зухвальством»), то, отже, у своєму зухвальстві наважувався тішити себе думкою, ніби його книжечка все ж зачепилася десь бодай за самий закрайок пам’яті вдячного читача і що посилає в світи свої кволі сигнали, як оті відлітаючі від нас галактики, що вмерли мільйони років тому і зникають у безмірах часу й простору темні й безнадійні, а їхнє колишнє світіння ще мчить у космосі і шукає теплих притулків у холодних полях вічності.

Щодо галактик — це коли вірити астрономам. А щодо книжок? Хто поставить свій високий авторитет на захист книжки? Окрім того, книжка — і мільйоноліття? Го-го, коза! Го-го, сіра — як писав сам же автор «Левиного серця» (до речі, проблема кіз у новій книжці знайде свій подальший розвиток). Змобілізуймо всю свою добродушність і пробачливо усміхнімося на таку авторську наївність (і на його нахабство, так, так!). Надто коли згадати, що досі в літературі найвищі мріяння не сягали далі тисячоліть або століть, а нині, з розвитком нашої улюбленої техніки і неймовірного розвою книговидавничої справи, відлік часу для книжок провадиться на десятиліття, а то вже й не на ліття, а на місяччя або…дення. І справа не в скороминучості й нетривкості авторських думок (коли вони є в книжці, коли є!), а скорше в якості паперу, на якому друкуються книжки, а ще: в якісному складі атмосфери, просто кажучи, того повітря, що в ньому мають вони жити разом з нами. Люди ще якось витримують. Пристосовуються. Адаптуються (слово таке, ніби тебе б’ють чимось дерев’яним по голові, але ти тільки чухаєшся, а живеш далі. Хоч людина й розвивалася разом з тваринами, але вона виявилася набагато стійкішою за своїх диких побратимів. Може, вона й не тварина, а щось загадкове й капосне, як той домовик, про якого всі говорять уже тисячі років, а бачити ніхто не бачив? Тварини не переносять грандіозних досягнень цивілізації і безмовно щезають (ми заносимо їх у Червону книгу і страшенно пишаємося своїм благородством і благодійництвом!), вмирають, як оті невідомі галактики, ми ж уперто триваємо далі, не маючи іншого виходу, але й не втрачаючи надій. Але книжки наші, надруковані на целюлозному (а не на ганчір’яному, як колись) папері, теж не зносять надмірної концентрації промислових і автомобільних газів у атмосфері і поволі руйнуються, розчиняються і розкладаються, ніби нетривка хімічна сполука. Автор бачив у нью-йоркській Публічній бібліотеці книжки, надруковані п’ятдесят років тому. Від них лишилися тільки палітурки. Сторінки ж нагадували чи то рибальські сіті, чи мережива, чи химерне павутиння. Ні слів, ні думок, ні ідеалів — усе пожерла всемогутня ненауково-технічна революція.

Як боротися з цим новим лихом, які способи вишукувати?

У всі часи людство протиставляло загрозам знищення свою невмирущість, вічну жадобу життя, власне велике право на життя, найбільше право, скажемо ми сьогодні!

У письменника так само може бути єдиний вихід: навзамін книжки забутої, вмираючої, замовчуваної або просто непоміченої чи недооціненої написати книжку нову в сподіванні ліпшої долі для неї. Так з’являється намір продовжити «Левине серце» романом «Вигнання з раю». Намір цілком природний, коли згадати, що принцип намножування, або, як казали стародавні римляни, мультиплікації, належить, може, до найголовніших для людського роду взагалі. Плодітеся і намножуйтеся. Хто відмовиться від цього заклику? В цьому легко переконатися, поспитавши малечу, як вона ставиться до мультфільмів.

Книжки «Левине серце» і «Вигнання з раю» можна ще б розглядати як два вагони пасажирського або товарного поїзда. Кожен вагон може існувати й зосібна, а коли його з’єднати ще з одним вагоном, то це вже поїзд. Відомо, що з квитками на поїзди буває тяжко. Скажімо, кум добув квитка в один вагон, а кума — в зовсім інший. Так само й з цими романами. Не всі герої потовпилися в «Левиному серці», декому довелося ждати нового вагона. Були й пасажири небажані, як воно завжди ведеться. Але вже втовпилися — і нема ради!

Отож — «Вигнання з раю».

А чому така назва?

Називання книжок — справа відповідальна і небезпечна. Це не те, що називання дітей. Там суцільна батьківська диктатура, яка не підлягає оскарженню. З книжками важче. Тут назва одразу породжує всілякі культурно-історичні паралелі або просто примітивні натяки. Тому безпечніше називати книжки або ж просто іменами героїв (жіночі цінуються вище, в чому автор переконався на прикладі Роксолани), або явищами природи (вітри, дощі, сніги, пори року, дні, місяці), небесними тілами (сонце, місяць, зорі, сузір’я, галактики, туманності, квазари, пульсари, навіть чорні діри), просторово-часовими поняттями, а то й аби назвати… А «Вигнання з раю»— що це? Знов біблія, бог, Адам і Єва? Ще одне пояснення того прадавнього юридичного акту (несправедливого, ой якого ж несправедливого!), що його застосував бог до перших дітей свого світу?

Автор застерігає: пояснень не буде! Хоч можна було б і пояснити. Бо в автора є свій погляд на те, що сталося колись у райських садах. Відомо, що там жили перші люди, яких звали Адамом і Євою. Бог вигнав їх звідти, мовляв, за те, що Єва з’їла якесь там заборонене яблуко, а тоді дала його ще й Адамові. Нагадує наших скупих і жорстоких дядьків, що стріляють з двостволок по дітлашні, яка хоче поласувати їхньою садовиною.

Ну, то от. Автор вважає, що бог вигнав Адама і Єву з раю не за якесь там червиве яблучко, а тому, що вони йому набридли своїм неробством. Він трудився в поті чола, а вони спали та їли, їли