Читати книгу - "Шантарам"

цьому напрямі — це перекреслило б усе, що я робив як лікар, і геть зіпсувало б мою репутацію, котрої я тут набув. Звісно, мені неодноразово траплялася нагода покохатися з іноземними туристками, з якими я зустрічався майже щодня. Німки, французки й італійки неодноразово запрошували мене покурити у них в номері після завершення оборудки з травичкою або гашишем. Зрозуміло, що передбачалося не одне лише куріння. Спокуса була велика, іноді я утримувався від неї ціною тяжких мук. Та була одна проблема: я не міг забути Карлу. Десь у глибині моє! свідомості у мене виникало інтуїтивне відчуття — не знаю, що його породжувало — любов, страх чи й просто здоровий глузд,— та я був певен, що не завоюю її, якщо не чекатиму.

Я ніколи не вірив у кохання з першого погляду, поки воно не спіткало мене. Коли це таки сталося зі мною, враження було таке, наче я отримав потужний заряд світла й тепла. І все життя моє відтоді було підпорядковане цьому коханню. Проте вона сказала, що не любить мене і не хоче, щоб я любив її. Дідьє попереджав, що ніщо не завдає такого болю, як нерозділене кохання. Звісно, до певної міри він мав рацію, та я не міг розлучитися зі своєю надією й улягав інстинкту, що наказував мені чекати.

І ще одна любов не давала мені спокою — моя любов до Хадербгая. Абдул Гані назвав його рятівною гаванню, де знаходять притулок тисячі людей. Здається, так сталося й зі мною. Коли Абдул говорив про свої пошуки істини й відповіді на три головні життєві питання, він змалював моє прагнення знайти людину, якій можна було повірити. Щоразу, коли я знайомився з новим віровченням і зустрічав нового гуру, виявлялося, що віровчення непереконливе, а гуру недосконалий. Всі віровчення вимагали, щоб я ішов на компроміс. Всі вчителі вимагали, щоб я заплющував очі на ту або ту недосконалість. І от з’явився Абдель Хадер Хан, що іронічно поглядав на мої підозри своїми бурштиновими очима. «Чи можна йому вірити? — питав я себе.— Чи знайшов я в нім свого Вчителя?»

— Гарно, правда? — запитав Джоні Сигар, сідаючи поряд зі мною і дивлячись на розбурхане море.

— Авжеж,— погодивсь я і запропонував йому цигарку.

— Можливо, наше життя почалося в океані,— мовив він тихо.— Чотири тисячі мільйонів років тому. У якомусь глибокому теплому місці, біля підводного вулкана.

Я здивовано глянув на нього.

— І майже весь цей час всі живі істоти жили в морі. А потім, декілька мільйонів років тому, а може, і трохи раніше — важко сказати, все ж таки давно це було — вони вилізли на суходіл.

Я здивовано супився і заразом усміхався.

— Але можна сказати, що потому як ми покинули море, проживши в нім багато мільйонів років, ми ніби узяли океан з собою. Коли жінка збирається народити дитину, у неї всередині є вода, в якій дитина росте. Ця вода майже така сама, як вода в морі. І приблизно така ж солона. Жінка влаштовує в своєму тілі маленький океан. І це не все. Наша кров і наш піт теж солоні, приблизно такі ж солоні, як морська вода. Ми носимо океани усередині. І коли ми плачемо, наші сльози — це теж океан.

Він замовк, і я запитав:

— Звідки, скажи на милість, ти про все це дізнався?

Напевне, запитання прозвучало надто вже гостро.

— Прочитав у книзі,— збентежено глянув він на мене.— А що? Це не так? Я сказав щось неправильно? Ця книга у мене удома. Я можу дати її тобі.

— Ні-ні, все правильно, все, напевно, так і є.

Я мовчав, розгнівавшись сам на себе. Те, що розповів мені Джоні, було правдою, та в глибині душі я вважав цих людей неосвіченими — хоча й знав, що це не так,— просто тому, що вони були бідні.

— Ліне! Ліне! — заволав хтось. До нас біг Джітендра.— Моя дружина! Радга! Їй недобре!

— Що сталося ?

— У неї пронос і лихоманка. Вона вся горить. І її нудить,— випалив Джітендра, задихаючись.— Вона погано виглядає, дуже погано.

— Гайда! — кинув я і почав стрибати з каменя на камінь, поки не дістався кам’янистої стежини, що провадила в нетрища.

Радга лежала в хаті. Вона скорчилася від болю; волосся її було мокре від поту. Чандріка, мати Джітендри, намагалася доглядати її, але та не могла впоратися з реакцією свого організму. Не встигли ми увійти, як у неї знову почалася сильна блювота, яка, у свою чергу, викликала пронос.

— Коли це почалося?

— Два дні тому,— відповів Джітендра. У очах його був відчай.

— Два дні тому?!

— Тебе не було, ти пішов кудись з туристами, повернувся дуже пізно. А учора ввечері ти був у Казима Алі. Сьогодні теж рано пішов. Я спочатку думав, що це просто пронос. Але їй дуже погано, Лінбаба. Я тричі намагався відвезти її в лікарню, але вони не узяли її.

— Звісно, її треба покласти в лікарню,— сказав я рішуче.— Це дуже серйозно, Джіту.

— Але вони ж не хочуть брати її, Лінбаба! — заволав Джітендра Сльози котилися по його круглих щоках.— Дуже багато людей пробули там сьогодні шість годин! Шість годин чекали надворі разом з іншими хворими. Врешті-решт Радга почала благати, щоб я відвіз її назад, додому. Їй було соромно бути там у такому вигляді. Ми щойно повернулися, і я пішов шукати тебе, Лінбаба.

Я звелів їм набрати свіжої води, прокип’ятити її протягом десяти хвилин і лише після цього використовувати для пиття. Разом з Джітендрою і Джоні ми пішли до моєї хати, я узяв пігулки глюкози і суміш парацетамолу з кодеїном, за допомогою якої я сподівався збити лихоманку, Не встиг Джітендра піти, як до хати забіг Прабакер і вчепився в мене з виразом крайньої муки на обличчі.

— Ліне! Ліне! Парваті дуже погано! Будь ласка, ходімо хутчій!

Дівчину мучили болі в шлунку. Вона то згорталася клубком, тримаючись за живіт, то випрямлялася, вигнувши спину в конвульсіях і розкинувши руки і ноги. Температура у неї була висока, шкіра слизька від поту. У неї теж була блювота і пронос, і в порожній чайній стояв такий сморід, що її батьки намагалися дихати через хустку. Кумар і Нандита Патак, зрозуміло, пробували допомогти своїй дочці, але були безсилі, і їх охопив відчай. Вони були такі пригнічені й