Читати книгу - "Шантарам"

Сестра Парваті Сита так перелякалася, що забилася в куток. Вона розуміла, що Парваті страждає не від простої недуги.

Джоні Сигар звернувся до неї на хінді. Тон його був гострий, майже брутальний. Він докоряв їй тим, що вона злякалася, і сказав, що життя сестри перебуває в її руках. Поступово його голос змусив дівчину вибратися з нетрів її темного страху. Вона підвела голову й подивилася на Джоні, ніби вперше побачивши його. Потім, не підводячись на ноги, вона підповзла до Парваті й витерла їй рота мокрим рушником, вступивши, на заклик Джоні Сигара, в боротьбу за життя своєї сестри.

То була холера. До вечора виявилося десять випадків серйозного захворювання, ще у дванадцяти душ були симптоми цієї хвороби. До ранку число хворих зросло до шістдесяти, а людей з симптомами — до сотні. Опівдні нас спіткала перша втрата. Померла Радга.

Відділ охорони здоров’я бомбейського муніципалітету прислав до нас свого чиновника. Це був чоловік років сорока на ім’я Сандип Джіоті. На шиї у нього висіла маска, яку він надівав щоразу, як заходив до хатини чи спілкувався з хворим. Потому як він зробив інспекційний огляд селища, ми разом з доктором Хамідом, Казимом Алі Гусейном і Прабакером обговорили результати.

— Ми проаналізуємо всі узяті зразки,— сказав Сандип Джіоті, кивнувши на свого асистента, який тримав у руках валізку з пробірками.— Але і без того ясно, що ви маєте рацію, Хаміде. Це вже тринадцятий спалах холери на ділянці від Колаби до Кандівлі. Спалахи поки що переважно невеликі, але в Тгані дуже серйозний випадок — щодня хвороба вражає до сотні людей. Всі лікарні переповнені. Але могло бути й гірше, враховуючи, що зараз сезон дощів. Є надія, що ми зуміємо обмежити епідемію п’ятнадцятьма-двадцятьма осередками інфекції.

Я чекав, що Казим Алі або доктор Хамід скажуть що-небудь із цього приводу, але вони лише похмуро кивнули. Тоді я узяв ініціативу в свої руки.

— Цих людей треба відправити до лікарні.

— Послухайте,— мовив Сандип Джіоті, глибоко зітхнувши і озираючись навколо,— найважчих хворих ми можемо узяти, я про це поклопочуся. Але госпіталізувати всіх просто неможливо. Я не хочу обіцяти вам нездійсненного. Та ж сама картина в десяти інших селищах нетрів. Я відвідав їх усі, і скрізь до мене звертаються з цим проханням. Вам доведеться боротися з епідемією на місці, своїми силами. Іншого виходу немає.

— Ви що, з’їхали з глузду? — вибухнув я, відчуваючи, як від страху в мене аж у животі замлоїло.— Ми вже втратили сьогодні вранці мою сусідку Радгу. Тут тридцять тисяч душ. Як ми можемо битися з холерою самі? Це просто смішно! Ви ж відділ охорони здоров’я, хай йому біс!

Сандип Джіоті мовчки дивився, як його помічник упаковує валізку зі зразками, потім обернувся до мене. У його почервонілих очах була злість. Він і сам був засмучений тим, що його відділ не може допомогти нам, та й не хотілося йому вислуховувати лайку із цього приводу, тим паче від іноземця. Якби він не знав, що я живу і працюю в нетрищах, що люди ставляться до мене з повагою і надією, він просто послав би мене подалі. Всі ці думки промайнули на його втомленому обличчі і змінилися терплячою, майже ласкавою усмішкою. Він знову розкуйовдив свою непокірну чуприну.

Послухайте, я не хочу, щоб чужинець повчав мене, як треба піклуватися про здоров’я своїх співгромадян. Я розумію, ви розгублені, і Хамід каже, що ви проводите в нетрищах велику роботу, але я постійно маю справу з подібними випадками по всьому штату. Населення Махараштри складає сто мільйонів чоловік, і ми піклуємося про них всіх, як можемо.

— Так, звісно, пробачте мені...— зітхнув я, торкнувшись його руки.— Я не хотів звинувачувати особисто вас. Просто я... я не знаю, що мені з цим робити!..

— Чому ви живете тут? Адже ви можете виїхати.

Питання було досить несподіване, і я розгубився.

— Не знаю. Я... я люблю це місто. Чому ви, наприклад, не виїжджаєте з нього?

Він пильно подивився мені в очі, потім знову м’яко всміхнувся.

— Що ви можете для нас зробити? — запитав доктор Хамід.

— Боюся, не дуже багато.— Помітивши жах у мене в очах, він стомлено зітхнув.— Я скерую до вас бригаду добровільних помічників, що володіють відповідними навичками. Мені дуже хотілося б зробити для вас більше, повірте. Але я певен, так, певен, що ви впораєтеся з цим. Це не так страшно, як вам зараз здається. Ви вже успішно вступили в боротьбу. Де вам вдалося дістати сіль?

— Я приніс,— поспішно кинув Хамід.

— Коли я повідомив докторові Хаміду про холеру, він дав нам сіль і пояснив, як її треба вживати,— сказав я.— Але біда в тому, що у деяких хворих вона не утримується в організмі.

Метод відновлення водно-сольового балансу був винайдений вченим Джоном Роде, який працював у республіці Бангладеш наприкінці 1960-х — початку 1970-х років разом з місцевими лікарями і фахівцями ЮНІСЕФ[94]. Він склав рецепт фізіологічного розчину, що містить дистильовану воду, цукор, кухонну сіль і деякі інші мінеральні добавки в певній строгій пропорції. Як відомо, люди, заражені холерним вібріоном, вмирають від зневоднення, вода інтенсивно полишає їхнє тіло разом з блювотою і випорожненнями. Джону Роде вдалося встановити, що водний розчин цукру і солі допомагає хворим зберегти воду в організмі й подолати недугу. Прокажені на прохання доктора Хаміда привезли нам декілька десятків слоїків цього розчину. Але я не знав, скільки розчину нам буде ще треба й чи зможуть вони дати ще.

— Трохи солі ми відправимо вам з бригадою помічників,— сказав Сандип Джіоті.— Правда, запаси цієї солі в місті вже закінчуються, але я потурбуюся, щоб вам доставили її в першу чергу. Зичу вам успіху.

У похмурому мовчанні ми дивилися услід Сандипу Джіоті з його асистентом. Нам було страшно.

Казим Алі Гусейн узяв ситуацію під свій контроль. Свій дім він оголив штабом боротьби з епідемією. Там зібралося близько двадцяти жителів селища, щоб скласти план дій. Холера має водне походження. Бактерія потрапляє з водою в тонкий кишечник і викликає лихоманку, блювоту і пронос, в результаті яких відбувається зневоднення організму. Ми вирішили провести знезараження води. Діставши грубу пачку грошей, Казим Алі передав її Джоні Сигару і звелів купити