Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Сім’я Жозе дос Сантоса прибула з Ларанжейроса й налічувала п’ятеро душ: він, дружина і три дочки. Подружжя Алтамірандо та їхня донька приїхали з ураженого посухою сертана; доньці Сан, недоумкуватій від народження, минуло тринадцять років. Двічі на місяць Алтамірандо купував у полковника Робустіано бика — в кредит, розплачуючись у другій половині місяця, — і забивав його. Свіжину продавав у неділю, а що не вдавалося продати — засолював. У спілці з Амброзіо Жозе дос Сантос збирався торгувати борошном: маніока на тутешніх плантаціях родила щедро.

— А зовсім недавно, — говорив Лупісиніо, — тут не було жодної звірини, крім пташок, гадюк та в’ючних віслюків. Пригадуєш, доно Збуй-Вік? А нині…

Він показав на курочок і півників, які, наполохані їхньою появою, розбіглися. На гнойовищі, з численним виводком голошиїх курчат, греблася квочка, власність Меренсії. Під жакейрою біля Фадулового армазему порпалася в гнилих фруктах льоха, теж із виводком поросят.

— Пригадую… Роботящий чоловік сеу Амброзіо, не в докір іншим сказати. Добряга. Cia Ванже сьогодні принесла мені жирного каплуна, задурно.

— Невже задурно, доно Збуй-Вік?

— Авжеж. Тепер я їхня боржниця, але чим я можу віддячити? — Глянула на свої висхлі руки з довгими кощавими пальцями. — Нічим, Господи.

Лупісиніо і Збуй-Вік хвалили сержипанців і сертанців, теревенили про всяку всячину, з’ясовували, хто що любить їсти, словом, вели недільну бесіду. З птиці для Лупісиніо не було кращого м’яса за безхвосту курку. Збуй-Вік правила своєї: їй найбільше смакує чорна курочка. Зилда, дружина капітана Натаріо, зготувала смажену кобку: смакота, та й годі! Кобкою називають ангельську курочку. Зилда вже розвела їх понад два десятки і неабияк ризикує: привчених до лісу курей треба мало не силоміць заганяти в курник.

— І сіа Ванже охоча розводити цю напівдику породу. В Аталаї цих курей багато, Натаріо обіцяв привезти яєць, щоб їх висиділа якась спокійна квочка.

— Дім капітана Натаріо вже готовий, і дім і меблі. А коли ж він переїде?

— Якби Зилдина воля, вже давно б переїхали. Проте вирішує Натаріо, а він нічого не робить абияк. Якщо досі не переїхав, значить, є причина.

— Авжеж.

А обговорювати капітанові вчинки не слід. Ні їм, ні Зилді. Нікому.

2

Зміни у Великій Пастці зайшли минулого літа, коли прибули сержипанці. Проте відчутний поштовх вони дістали тоді, коли після збору раннього врожаю зацвіли й дали плоди какаові дерева на нових фазендах. Ті фазенди наприкінці земельної війни заклав на викорчуваних землях полковник Боавентура Андраде зі своїми спільниками й протеже.

Якби не ці перші збори, у Великій Пастці навряд чи щось змінилося б, попри все завзяття прибулих хліборобів і тваринників. Проте відліком часу стало саме прибуття Амброзіо й Ванже: до і після того спекотного дня, коли Діва сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом і зайшлася веселим сміхом.

Уже наступного місяця, в травні, у Велику Пастку, тоді ще хутірець, прибуло кілька віслюків з фазенди Винозоре. Капітан Натаріо власною особою, верхи на чорному мулі, пригнав невеличкий в’ючний обоз з першим какао, зібраним на його плантаціях. Ця приємна подія вилилася в свято, небачене в цих краях.

Десяток-другий ароб, мізерна дещиця порівняно з урожаєм на інших фазендах, але все золото світу не могло б так розхвилювати колишніх жагунсо: маленькі очиці на камінних обличчях іскрилися, а на губах грала бліда усмішка. Цю подію відзначили бучною гулянкою з щедрою випивкою і безкоштовним частуванням. Найбільше раділа Бернарда. Живіт не завадив їй цілу ніч провести в обіймах хрещеного.

3

Раніше час ледь плинув, розтягувався на довгі місяці. Та ось почали давати врожай плантації, і навіть події того тижня сприймалися як далеке минуле. День наздоганяв день, учорашнє мріло вже далеко, а від позавчорашнього губився й слід.

Отож відійшла й та неділя, коли видовбаний з бобового дерева човен з юними Авреліо й Дівою на борту перетнув річку, везучи трохи продуктів на продаж. Старожили Великої Пастки узріли на грубій мішковині плоди землі, досі не бачені в цих краях: стручкові боби, шушу, кіабо, машіше, жіло й гарбузи. Було чим пишатися.

З кожним тижнем розмаїття і кількість товарів зростали. Турок Фадул жадібно накинувся на перший перець: круглий, пахущий перець, гірку, довгасту, стручкувату перчицю, поцятковану зеленими й багряними плямами. Найдо торгував пташками. Він та його товариш Еду ставили в лісі сильця і ловили папа-капім, сабіа, бем-те-ві, ластівок, трясогузок і куріо. Хлопці збивали й простенькі клітки. У Факеловій майстерні птах з породи жовтобрюхів лопотів крилами, надимав воло, заходячись щебетом і свистом.

Ліа сиділа навпочіпки перед бараком і продавала. Зрідка ходила кудись з чоловіком, свекром і шваграми, носячи на руках і годуючи груддю плаксиве опецькувате немовля.

За прикладом Жозе дос Сантоса, незабаром продавати вирощені за тиждень овочі стала й родина Алтамірандо. Сан доглядала свиней, сповивала поросят, наче немовлят; у викоті її сукні золотіли пипки. Разом з Еду й Нандо вона гасала по долині — цибата, кучерява й сміхотлива. Мила й безстрашна дівчина.

Ці перші базари принадили не лише місцевий люд, а й сезонників, лісорубів і пеонів з довколишніх маєтків. Вони купували городину й зелень, бо на фазендах земля хоч і родюча, але пристосована лише для какао. Куплений шматок гарбуза можна було тушкувати з бобами; смажені шушу, жіло й машіше — чудова приправа до в’яленого м’яса. Лісоруби й пеони приходили також, щоб трохи розважитись, погуляти, знайти собі пару. — Дехто приносив шестиструнну гітару й кавакіньйо. Ліко Карась грав на губній гармонії, божественному інструменті; з майстерні йому підсвистував софрe-жовтобрюх.

Повій прибувало, більшало хатинок; раніше розкидані далеко одна від одної, вони обростали завулками й тупичками, і там панували веселощі. Щовечора влаштовувалися бучні гулянки. Минулися ті часи, коли про недільний день нагадували тільки Факелові звані обіди.

У базарному гаморі, проходячи поодинці чи гуртом повз Лупісиніо і Збуй-Вік, пеони скидали благенькі солом’яні брилі й чемно, співучими й протяглими голосами віталися:

— Добридень, сеу Лупісиніо! Добридень, доно Збуй-Вік!

Раніше доною її величали з огляду на вік лише тесля та його син стругальник: літню жінку, хай і легковажну, слід поважати. Однак і те вже позаду. Нинішні сусіди поштиво називали її доною Збуй-Вік, а діти пеонів та лісорубів навіть просили її благословення. Якщо повія не тільки «сіа», а навіть «дона», то вона вже не пропаща,