Читати книгу - "Володимир"

"Колись, - думає князь Володимир, - може, знову зіллються шляхи болгар і русів, нині ж ми роз'єднані, кожна з наших земель самотуж бореться за своє майбутнє й щастя, мушу стати супроти Візантії один, наша перемога надасть сили й болгарам..."

Через це вирішує Володимир боротись з ромеями на древній слов'янській землі, на берегах рідного Руського моря, готується зробити удар на город Херсонес у Кліматах.

2

Ранньої весни, тільки скресли льоди й виповнився, як чаша, Дніпро, від берегів Почайни вирушає двісті лодій-насадів, на кожній з них тридцять-сорок воїв, на передній їде з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похід сина Мстислава.

Ще раніше князь посилає в поле за Дніпро кінну дружину з чотирьох тисяч вершників на чолі з воєводою Вовчим Хвостом, велить їй їхати Соляним шляхом на південь, ждати його над порогами.

Серед цих воїв були й ті, що недавно ходили до Візантії й бились під Абідосом, вони палали від помсти, хотіли розплатитись за кров і кривду.

З воїнством їхало на цей раз чимало людей, що не носили зброї, - бояр з Гори, мужів нарочитих від земель, купців, - князь Володимир не тільки ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, віру, - він хотів мати біля себе порадників, силу, що підпирала княжий стіл.

Лодії швидко пливли Дніпром, ще швидше мчали в полі Соляним шляхом вершники, вони ждали князя біля Неяситі, допомогли переволочити найбільші насади мимо порогів.

Там, на лівому березі Дніпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам поїхав з старшою дружиною на острів Григорія* (*Острів Григорія - нині Хортиця.), де в давноминулі роки вої, що рушали вниз по Дніпру й далі в Руське море, складали під священним дубом жертву богам, просили їх дарувати перемогу. Оточений воєводами й тисяцькими, він піднявся крутою стежкою на скелі острова, зупинився під дубом, посадженим руками предків триста, а може, й усі п'ятсот літ тому.

На дубі бриніло свіже зелене листя, але багато гілок, побитих блискавицями й громами, засихало, бо в цьому світі все розвивається, росте, а потім старіється й помирає, - священний дуб на острові Григорія після довгих літ наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над голубим Дніпром, під бездонним небом, що були вічні.

І, може, через те, що старезний дуб помирав, може, і це, либонь, вірніше, через те, що вмирало старе в людях і народжувалось нове, заростала й стежка, яка вела від Дніпра до дуба, на гіллях його висіли зотлілі рушники, іржаві, погнуті мечі, біля стовбура в густій траві біліли кості тварин - це були сліди давніх жертв, але нових уже ніхто не приносив.

Князь Володимир також приїхав на острів не для того, щоб принести жертву. Постоявши під дубом, він пройшов до ріжка острова, де височіла насипана множеством рук могила, - тут, як сказали Володимиру, отець його Святослав темної ночі рубався з печенігами, тут він помер, вої ж віддали останню погребову почесть - спалили в лодії його тіло.

Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином Мстиславом і воєводами перед могилою, на якій зеленіла трава, всіма барвами грали квіти. Усі вони мовчали, тихо було навкруг, тільки жайворони десь високо вгорі розливали бесконечну й трохи смутну пісню.

- Буде так! - сказав князь Володимир, стоячи над могилою свого батька. - Ми йдемо супроти Візантії на справедливу січу, помститись за тих, що загинули від рук ромеїв, утвердити новий закон і нове життя. Ти, воєводо Вовчий Хвіст, веди вершників полем до Хозарської переправи, там рушай у Клімати й підступай зі сходу до города Херсонеса, ми, воєводи, їдемо Дніпром, а далі й Руським морем, щоб налетіти на Херсонес з півночі й заходу.

Проте це було ще не все, що замислив князь Володимир. Стоячи на високих кручах Хортиці, він дивиться на Дніпро, лівий берег, туди ж дивиться й дружина.

Перед їхніми очима стелиться безмежне поле, по ньому в'ється гостинець - шлях суходолом до Сурожського моря й на Дон, а обабіч гостинця, скільки не глянь, могили й могили.

Так було всюди, де вони проходили, - над полуденними її шляхами, де руські люди бились з множеством орд і всякою навалою, з давніх-давен височіли, пізніше притерлись, а часом були вже й розорані могили предків наших, що поклали голови за Русь.

Дивлячись на ці могили, князь Володимир думав про минувшину, сучасність свою і майбутнє, що в його уяві було чимсь єдиним, бо майбутнє завжди перетворюється в сучасність, сучасність неминуче й дуже швидко, як людський вік, стає минулим, і тільки минувшина вічна - мертва, але завжди жива, вона стоїть на сторожі швидкоплинного світу...

- Рідна земля! - каже князь Володимир. - Будемо берегти її скрізь і всюди.

Він кладе руку на плече сина Мстислава.

- Ми йдемо, - продовжує Володимир, - на Херсонес і ще не знаємо, що нас там жде. Вірю, візьмемо город, будемо звідти говорити з імператорами. Проте, сидячи в Херсонесі, хочу почувати себе твердо, міцно. Ти їдь суходолом до Тмутаракані, сину мій Мстиславе, - то Руська земля, доки там сидимо - греки в Кліматах зав'язані, як у мішку. Буть тобі, сину Мстиславе, князем Тмутаракані, стережи звідти військо моє в Кліматах, буде потреба - покличу, іди в поміч.

- Спасибі, отче! - подякував новий князь Тмутаракані Мстислав. - Сидячи в Тмутаракані, стерегтиму тебе, військо, всю Русь.

Він виймає з піхов меч. Цілує холодне лезо, на якому грає проміння.

Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темні вусики, пушок на підборідді. От і прийшов час розлучитись із одним з синів - чи ж доведеться йому ще бачити його?

Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схід, до Сурожського моря.

Увесь день вої оглядали лодії, забивали конопаттю щілини в днищах, готували вітрила, снасті, укоті.

Раннього вечора, тільки стемніло, лягли спати - починалась остання ніч, коли можна було на дозвіллі відпочити перед далеким і важким походом - Дніпром до Олеш'я й далі морем.

Ніч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Дніпром просіявся дощик, але він так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвіялись, темна гряда їх висіла тільки над пониззям.

На лодіях тут-там