Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

— Мама, — бурмоче вона відсутнім тоном, — мама була єврейкою… Вона вірила в Адоная…

* * *

Он воно як. Я не лише злягався з жінкою з диявольського племені, я злягався з єврейкою, адже я напевне знаю, що національність у них передається по материній лінії. Отже, якщо випадково під час нашого злягання моє сім'я запліднило цю нечисту утробу, я дам життя ще одному єврею.

— Ні, ти так зі мною не вчиниш! — кричу й хапаю Діану за горлянку, вона відбивається, але я стискаю сильніше. Буллен уже опанував себе й кидається мені на спину, але я, копнувши його в пах, знову відштовхую; бачу, як він знепритомнів у кутку. Я знову кидаюсь на Діану (мабуть, тоді я був зовсім несповна розуму!), помалу її очі почали викочуватися з орбіт, язик безживно висолопився, відчуваю, як вона спускає останній подих, і ось її тіло бездиханно зм'якло.

Я опановую себе. Усвідомлюю, яке лихо я скоїв. У кутку, майже як кастрат, стогне Буллен. Намагаюся прийти до тями й регочу: «А хай йому грець, зате не породжу єврея».

Я опановую себе. Кажу, що мушу сховати труп у каналізації внизу, яка вже більше скидається на ваш празький цвинтар, капітане. Втім, було вже темно, а мені потрібно було взяти з собою каганець, пройти увесь коридор аж до вашої квартири, спуститися у льох, а звідти вже у клоаку. Тому мені став би у нагоді абат Буллен, котрий саме підводиться на ноги, дивлячись на мене, наче навіжений.

У цю мить я розумію, що не можу допустити, щоб свідок мого злочину полишив цей будинок. Згадавши, що Батай дав мені пістолета, я підходжу до шухляди, де ховав його, й націлюю його на Буллена, який досі витріщається на мене божевільними очима.

— Мені прикро, абате, та якщо хочете жити, маєте допомогти мені позбавитися цього чарівного тіла.

— Звісно, звісно, — відповідає він, неначе перебуваючи в еротичному екстазі. Мабуть, у його мареві покійна Діана з висолопленим язиком та виряченими очима така ж жадана, як та оголена Діана, яка заради його втіхи ґвалтувала мене.

З іншого боку, я теж не в змозі мислити ясно. Немов уві сні, я загортаю Діану в її накидку, подаю запалений каганець Булленові, хапаю покійницю за ноги й тягну коридором аж до вашої оселі, тоді стягую сходами у крамничку, потім — у каналізацію; на кожній сходинці труп зловісно стукається головою, й ось нарешті я кладу її поруч з абатом Далла Пікколою (тим, іншим).

Здається, Буллен геть збожеволів.

— Ого, скільки трупів, — регоче він. — Може, воно й краще бути тут, а не там, нагорі, у світі, де на мене чатує Ґуайта… Чи можу я лишитися з Діаною?

— Ще б пак, абате, — відповідаю, — ліпшого я б і бажати не хотів.

Я витягаю пістоля, стріляю й поціляю йому просто посеред лоба.

Буллен падає навскоси, майже до ніг Діани.

Я нахиляюся, піднімаю його знов і кладу обабіч неї. Лежать, як коханці.

* * *

І ось саме тепер, розповідаючи все, я бентежною пам'яттю знову пізнав, якою ж була вирішальна мить, перш ніж я її втратив.

Коло замкнулося. Тепер я знаю. Зараз, на світанку 18 квітня великодньої неділі, я описав те, що трапилося пізньої ночі 21 березня з тим, хто, на мою думку, був абатом Далла Пікколою…

25. Прояснити голову

Зі щоденника за 18 та 19 квітня

Наразі людина, яка б дивилася з-за спини Симоніні на те, що написав Далла Піккола, зауважила би, що записи стають переривчастими, ніби рука була вже не в змозі тримати перо й те почало неконтрольовано й невпинно дряпати беззмістовні закарлючки, виходячи за межі аркуша й списуючи фетрове сукно, що вкривало письмовий стіл, тоді як тіло писаря зсунулося додолу. А вже на наступному аркуші за письмо знову взявся Симоніні.

Симоніні прокинувся у попівській сутані й перуці Далла Пікколи, але тепер уже не мав і тіні сумніву, що він є Симоніні. Він ураз зауважив на столі розгорнутий щоденник з останніми сторінками, списаними шаленою й щодалі плутанішою писаниною того, кого вважав абатом Далла Пікколою; читаючи ці рядки, він укривався потом, серце його калатало, й разом з цим він усе пригадував, аж до миті, копи записи абата обривалися й він (абат), чи то пак він (Симоніні), були ні… він зомлів.

Щойно прийшовши до тями, коли туман у голові помалу розсіявся, йому все стало ясно. Опановуючи себе, він розумів і тепер уже знав напевне, що вони з абатом Далла Пікколою — єдине ціле, й те, що згадав минулої ночі Далла Піккола, тепер уже пригадував і він сам, тобто він пам'ятав, що, перевдягнувшись абатом Далла Пікколою (не тим, що мав вип'ячені зуби й котрого він убив, а того, що він, повернувши до життя, роками втілював сам), особисто пережив жахіття чорної меси.

А що ж трапилось потім? Може, під час сутички Діана встигла стягти з нього перуку, а може, аби мати змогу дотягти тіло нещасної аж до каналізації, йому довелося зняти з себе сутану, а потім, майже безтямний, він інстинктивно повернувся у своє помешкання на Метр-Альбер, де, прокинувшись наступного ранку, 22 березня, не зміг згадати, де полишив свої речі.

Фізичний контакт з Діаною, розкриття її страшенно гидких коренів і конче необхідне, майже ритуальне убивство, яке він скоїв, — усе це було для нього надміру, тому чоловік утратив пам'ять, чи то пак вони обидва, Далла Піккола та Симоніні, її втратили, й протягом місяця одна особистість почергово змінювала іншу. Ймовірно, як і у Діани, перехід від однієї особистості до іншої відбувався після кризу, епілептичного нападу, зомління, хтозна, що воно таке було, та, не усвідомлюючи цього, він щоразу просинався іншою людиною, гадаючи, що лише спав.

Лікування лікаря Фройда виявилося дієвим (хоч він ніколи й не знатиме, що воно подіяло). Помалу переповідаючи своїй іншій особистості те, що він насилу витягував, наче сон, зі своєї заціпенілої пам'яті, Симоніні дійшов до найвизначальнішого моменту, який травмував його й штовхнув у безпам'ятство, створивши у ньому дві зовсім різні особистості, кожна з яких пригадувала частину його минувшини, й ані він, ані та інша особа, хоч це все одно був він сам, не спромоглися відновити свою цілісність, ба навіть намагаючись приховати один від одного жахливу причину того загублення спогадів.

Повертаючи собі спогади,