Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Повернувшись додому, чоловік виклав на папері деякі подробиці, які остаточно поверталися йому до голови. Продовжувати щоденник, який він вів задля того, щоб пригадати те, що вже й так знав, не було жодної потреби, одначе це вже стало його звичкою. Уявивши, що існує інший Далла Піккола, він безмаль місяць плекав ілюзії про те, що у нього є співрозмовник, і, розмовляючи з ним, він нарешті усвідомив, наскільки завжди був самотнім, самотнім із самісінького дитинства. Можливо (наважиться висловитися Оповідач), він роздвоїв свою особистість саме задля того, щоб мати з ким побалакати.

Але наразі настала мить визнати, що ніякого «іншого» не існувало, а значить, навіть цей щоденник був часом, проведеним наодинці. Втім, він уже призвичаївся до цієї одноманітності, тож нехай так триває й надалі. Й справа зовсім не в тім, що йому ця писанина надто була до смаку, просто нудьга, яку викликали у нього інші, змушувала його принаймні терпіти.

Отже, він увів у гру Далла Пікколу (якого створив сам, не того, якого вбив), коли Лаґранж попросив його подбати про Буллена. Симоніні гадав, що у багатьох справах духовна особа викличе менше підозр, ніж мирянин. Утім, йому подобалося, що він поверне у цей світ людину, яку сам прибрав.

Придбавши за дріб'язок помешкання в завулку Мобер, Симоніні спочатку не хотів користуватися приміщенням, що виходить на вулицю Метр-Альбер, вирішивши оселитися в завулку, аби мати змогу облаштувати крамничку. А от коли на сцені з'явився Далла Піккола, чоловік, обставивши кімнатчину дешевими меблями, оселив там привид свого примарного абата.

Окрім того, що завдяки Далла Пікколі можна було дізнатися про сатаністів та окультистів, абат також став у нагоді, коли приходив до узголів'я помираючого, якого покликав близький чи далекий родич, котрий згодом став бенефіціаром заповіту, що склепав Симоніні; тож, коли б хтось засумнівався у справжності документа, який виник так несподівано, священик засвідчив би, що заповіт достоту відповідає останній волі померлого, яку він виказав своєму духівникові. Так тривало, аж поки у розіграші, вигаданому Таксилем, Далла Піккола не набув ключового значення, а потому більш як десять років практично повністю опікувався цією справою.

Перевдягнувшись абатом Далла Пікколою, Симоніні також міг увійти в оточення падре Берґамаскі та Ебутерна, адже замаскувався він надзвичайно вдало. Далла Піккола був білявуватим, безбородим, з густими бровами, але головне — носив окуляри з блакитними скельцями, які приховували його очі. Але й це ще не все — Симоніні умудрився вигадати абатові відмінний від своєї руки почерк: дрібніший, майже жіночий, а також почав змінювати голос. І дійсно, коли Симоніні перетворювався на Далла Пікколу, він не лише писав і говорив по-іншому, він навіть думав інакше, цілковито ототожнюючись зі своєю роллю.

Прикро, що прийшов час Далла Пікколі зникнути назавжди (така вже доля в усіх абатів з таким йменням), проте Симоніні треба спекатися геть усього, по-перше, аби стерти всі ганебні спогади, які призвели до травми, по-друге, через те, що у великодній понеділок Таксиль, як і обіцяв, привселюдно відступиться від віри, а по-третє, тому, що Діани вже не існує, тож, якщо раптом хтось занепокоєно почне розпитувати, краще знищити будь-які сліди змови.

У нього в розпорядженні були лише неділя й ранок наступного понеділка. Щоб піти на зустріч з Таксилем, який уже протягом безмаль місяця що два-три дні навідувався до помешкання в Отьої й, не знаходячи там ані Діани, ані абата, лише стару, яка торочила, що нічого не знає, почав боятися, що їх викрали масони, Симоніні знову вбрався абатом Далла Пікколою. Він сказав Таксилеві, що лікар дю Мор'єр урешті дав йому адресу справжньої Діаниної родини, яка мешкає у Чарльстоні, тож він знайшов спосіб переправити її до Америки. І саме вчасно, адже Таксиль міг розпатякати про обман. Симоніні віддав йому п'ять тисяч авансу з обіцяних сімдесяти п'яти, й вони домовилися зустрітися у Географічному товаристві завтра по обіді.

Так само в образі Далла Пікколи чоловік подався в Отьой. Як же здивувалася його появі стара, котра теж майже місяць не бачила ані його, ані Діани, й гадки не мала, що ж казати бідолашному панові Таксилю, який так часто сюди приїздив. Їй він теж розповів байку про те, що Діана віднайшла в Америці свою родину. Життєствердне закінчення заспокоїло бабцю, й, забравши своє дрантя, вона зникла того ж пообіддя.

Того ж вечора Симоніні спалив усі документи, в яких були сліди їхньої співпраці протягом тих років, а пізно вночі поїхав до Ґав'ялі й подарував йому ящика, де лежали всі сукні та брязкальця, що належали Діані. Лахмітник ніколи не питає, звідки беруться речі, які трапляються йому до рук.

Наступного ранку Симоніні поїхав до домовласника і, посилаючись на якесь несподіване завдання у далеких краях, скасував оренду, мовчки заплативши за шість місяців наперед. Домовласник прийшов у помешкання подивитися, чи все гаразд із меблями та стінами, і, забравши ключі, замкнув двері на два замки.

Тепер потрібно було лише «вбити» абата Далла Пікколу (вдруге). Неморочлива справа. Симоніні змив попівський грим, зняв у коридорі сутану, й ось абат Далла Піккола навіки згинув з лиця землі. Задля перестороги чоловік прибрав з кімнати лаву для молитов та релігійну літературу, знісши їх до крамниці, щоб продати яким-небудь шанувальникам, хоч малоймовірно, що такі трапляться; й ось він міг знову використовувати будь-яке з pied-à-terre для чергових перевтілень.

Окрім спогадів Таксиля та Батая, не лишилося жодного сліду тієї історії. Та Батай після своєї зради більше й носа не показував, а що ж до Таксиля, то з ним усе буде скінчено сьогодні по обіді.

По обіді 19 квітня Симоніні у своїй звичній подобі пішов повтішатися з видовища, на якому Таксиль привселюдно стане відступником. Окрім абата Далла Пікколи, Таксиль знав лише одного сфальшованого абата — абата Форньє, безбородого шатена з парою золотих коронок, а Симоніні без бороди він бачив усього раз, коли приходив, щоб той підробив йому листи Гюґо та Блана, та то було років з п'ятнадцять тому, тож він, мабуть, уже забув обличчя