Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— Бачиш, Деві, ми в неї наче на буксирі. Отож вона десь там, на глибині, все дужче знесилюється.

— Вона й мене знесилює, — сказав Девід. — . Голова в тебе не болить? — запитав Едді.

— Ні.

— Принесіть йому шапочку, — сказав Роджер.

— Не треба, містере Девіс. Краще полийте мені на голову води.

Едді зачерпнув відерцем морської води й, набираючи її в пригорщу, дбайливо змочив хлопцеві голову, а тоді прибрав нависле на чоло волосся.

— Якщо заболить голова, скажеш, — мовив він.

— Я дуже добре себе почуваю, — озвався Девід. — Кажіть мені, що робити, містере Девіс.

— Спробуй, чи не вибереш трохи жилки, — сказав Роджер. Девід спробував раз, потім ще й ще, але не зміг зрушити рибину ні на дюйм.

— Облиш. Побережи силу, — порадив Роджер. Тоді обернувся до Едді: — Намочи шапочку й надінь йому на голову. За такого безвітря страшенно пече.

Едді занурив у відерце з морською водою шапочку з довгим козирком і натягнув її на голову Девідові.

— Містере Девіс, солона вода затікає мені в очі. Правду кажу. Ви вже пробачте.

— Зараз промию тобі очі прісною, — сказав Едді. — Дайте мені хусточку, Роджере. А ти, Енді, піди принеси води з льоду.

Тим часом як хлопець незворушно сидів у кріселку, впираючись ногами в борт і вигнувши спину, щоб стримати туго натягнуту жилку, катер помалу запливав усе далі у відкрите море. Трохи на захід від нього морську гладінь порушив табунець макрелі чи тунця, і туди враз полетіли чайки, голосно перегукуючись між собою. Але табунець пішов у глибину, і чайки посідали на тиху воду, сподіваючись, що він випливе знову. Едді витер Девідові обличчя, намочив хусточку в склянці з крижаною водою і приклав йому до потилиці. Потім змочив хлопцеві руки і, нарешті, ще раз занурив хусточку в крижану воду, а тоді викрутив її і обгорнув йому потилицю.

— Як заболить голова, одразу скажи, — повчав хлопця Едді. — Це не означатиме, що ти здався. Просто так буде розумно. На морі ні вітерця, і сонце пече, як чорт.

— Я почуваю себе добре, — відказав Девід. — Руки і плечі болять, це правда, але тільки й того.

— Ну, так і має бути, — сказав Едді. — Біль тебе тільки загартує. А от сонячний удар тобі ні до чого, та й кишки порвати можеш.

— Містере Девіс, що вона робитиме далі? — запитав Девід. Голос його звучав хриплувато.

— Мабуть, те саме, що й досі. Чи, може, піде колами. А може, й випливе на поверхню.

— Як прикро, що вона з самого початку загналася в таку глибочінь і тепер нам не вистачає жилки для маневру, — сказав Роджерові Томас Хадсон.

— Головне те, що Дев спинив її, — відповів Роджер. — Ще трохи — і вона поведеться інакше. От тоді ми їй покажемо. Ану спробуй ще раз потягти, Деве.

Девід спробував, але марно.

— Вона сама випливе, — сказав Едді. — Ось побачиш. Ти й незчуєшся, Деві, як вона буде на поверхні. Хочеш прополоскати рота?

Девід мовчки кивнув головою. Йому вже треба було ощадити кожний подих.

— Воду виплюнь, — звелів Едді. — Ковтнути можеш тільки якусь краплю. — Він обернувся до Роджера й тихо сказав: — Минула рівно година… Як голова, Деві, гаразд?

Хлопець кивнув.

— Що ти скажеш, тату? — спитав батька Том-молодший. — Тільки чесно.

— Як на мене, він держиться дуже добре, — відказав батько. — Едді не допустить, щоб з ним щось сталося.

— Еге ж, і я так думаю, — погодився Том. — Я хотів би також чимось прислужитися. Мабуть, піду принесу Едді випити.

— Принеси й мені, будь ласка.

— Гаразд. Тоді й містерові Девісу.

— Навряд чи він захоче.

— А я його спитаю.

— Спробуй ще раз, Деві, — дуже тихо мовив Роджер, і хлопець щосили потяг жилку на себе, стискаючи обома руками диски котушки. — Маєш один дюйм, — сказав Роджер. — Забирай його і пробуй ще.

Аж тепер почався справжній двобій. Досі Девід тільки тримав рибину на гачку, а вона пливла собі у відкрите море, і катер плив за нею. Але тепер йому треба було підтягати рибину до поверхні, вивільняти снасть, тим самим розгинаючи вудлище, і поволі приспускати його до води, змотуючи жилку на котушку.

— Не поспішай, — казав йому Роджер. — Не смикай. Тягни рівномірно.

Хлопець нахилявся вперед і тягнув снасть на себе всім тілом, використовуючи його як важіль, а тоді знов нахилявся і правою рукою швидко підмотував вибрану жилку.

— Гарно він це робить, — зауважив Том-молодший. — Він навчився рибалити змалку, але я й не знав, який він мастак у цьому ділі. А сам завжди кепкує з себе, що зовсім нездатен до спорту. Одначе поглянь на нього сьогодні.

— Хай йому чорт, тому спортові, — озвався Томас Хадсон. — Що ти сказав, Роджере?

— Подай ще трохи вперед, ледь-ледь! — гукнув знизу Роджер.

— Подаю ще трохи вперед, — повторив Томас Хадсон, і цього разу, коли катер трохи наблизився до рибини, Девід вивільнив ще більше жилки.

— Ти, тату, теж не любиш спорт? — запитав Том.

— Колись любив. Дуже любив. А тепер ні.

— Я люблю теніс і фехтування, — сказав Том. — А от ігор з м'ячем не люблю. Мабуть, це тому, що я виріс у Європі. Якби Девід захотів, з нього, напевне, вийшов би чудовий фехтувальник, бо він має голову на в'язах. Але він не хоче. Він хоче тільки читати, рибалити, стріляти й робити блешні. Стріляє він куди краще за Енді, та й блешні в нього виходять як ні в кого. Я не набрид тобі, тату, своїм базіканням?

— Та ні, що ти, Томе.

Тримаючись за поруччя містка, хлопець так само, як і батько, дивився на корму, і батько поклав руку йому на плече. Воно було солоне від морської води, що нею хлопці поливали один одного з відра перед тим, як на гачок попалася рибина. Томас Хадсон відчував рукою дрібнісінькі крупинки солі, що залишилися на шкірі в сина.

— Бачиш, я страшенно хвилююся за Девіда, от і говорю без упину, щоб хоч якось розвіятись. Над усе в світі хочу, щоб він зловив цю рибину.

— Не рибина, а справжнє чудисько. Ось постривай, нехай вона вирине.

— Одного разу я бачив таку, коли рибалив з тобою багато років тому. Вона проштрикнула своїм мечем велику макрель, яку ми наживили на снасть, а