Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І тут знову опинився на березі Кривуліни.
— Ти чогось злякався?! — запитала стривожено баба.
— Там дуже страшно! — прохрипів я.
— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? — похитала головою баба.
Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив від баби горня і знову, давлячись, ковтнув сяючої води.
Мене знову рвонуло і понесло крізь біле-біле і м’яке, як перший сон, безгоміння.
На цей раз я опинився на східцях древнього палацу, оточеного величезним абрикосовим садом. Видно, була середина літа, бо землею вщерть стелилися рожевувато-жовті плоди. Стиглі абрикоси, наче тисячі почервонілих від безсоння очей, також перелякано визирали із густих крон могутніх дерев і пахли… дивно пахли якимось солодким знеможеним страхом. Саме він, цей в’язкий і гидкий страх, почав гнати мене порожніми залами. Я біг від кімнати до кімнати, знаючи, що в одній із них мене чекає…
Ні! Я не знав, хто саме жде, але інстинкт, чи вірніше — підсвідомість весь час підганяла і підказувала: той, хто у цьому палаці — для мене найдорожчий у всьому світі. І, розчахнувши ногами чергові двері, я побачив її — найріднішу, найжаданішу…
Вродлива жінка, із туго перев’язаною золотою стрічкою на чолі, золотистим розпущеним волоссям, у довгій червоній сукні, сиділа при вікні. Власне, не сиділа, а напівлежала у масивному кріслі, схожому на трон із чорного дуба, і чомусь обома руками трималась за ліву половину грудей.
— Моя княгине, це — кінець! Ми програли битву! Ми втратили все! — закричав із відчаєм я і впав перед нею на коліна.
Жінка повільно обернула голову, сяйнула на мене дивовижно синіми, глибокими очима й сказала:
— Я молилася за тебе, мій володарю… я молилася, як і всі інші дні і ночі… але не зуміла… прости… це все через мене.
Я побачив, як від трону до моїх колін, наче червоні тонкі гадючки, повзуть дві стрічки крові. Я глянув на жінку і зрозумів: руками на грудях вона прикривала рану.
— Ти що із собою вчинила?! — схопився я із колін.
Жінка застережливо підняла правицю і, силкуючись посміхнутись, тихо сказала:
— Не смій чіпати, — глянула на позолочену ручку кинджала, що стирчала із грудей. — Так я зможу ще трішки пожити і намилуватись тобою, мій володарю.
Я застиг. А жінка страждаючими і люблячими очима дивилася закохано на мене і мовила:
— Я йду. Я вже бачу тих, хто мене зустріне. Але і надалі щораз буду молитися за тебе. Моя душа буде завжди іти, як тінь, за тобою… І молитиметься моя душа за тебе… і на землі… і на небесі…
І тут очі жінки почали згасати. Схопивши дороге мені тіло на руки, почав мчати крізь величезні зали до виходу.
— Не помирай, моя княгине! — прошепотів я, коли виніс жінку на двір до абрикосового саду. Але вона мовчала, дивлячись на мене люблячими очима. Десь у глибині пам’яті усвідомлював: я прожив велике життя воїна, бачив багато смертей, але ще ніколи не зустрічав у мертвих таких закоханих очей, як у моєї княгині.
— Не помирай!.. Не помирай, моя княгине! — благаюче повторював я і раптом відчув, як моїми щоками котяться солоні теплі краплі.
І тут збагнув — я плакав! Це було щось мені незнайоме… І знову із глибин пам’яті до мене дійшло — я прожив велике життя воїна, втратив сотні милих серцю близьких і друзів, але вперше в житті заплакав тільки тепер — над тілом дорогої мені жінки, жінки, яка молилась за мене. Я стояв із її тілом на руках перед палацом… Стояв безпорадний і знищений серед обліплених гарячо-жовтими плодами дерев і відчував, як мене звідусіль окутують солодко-запаморочливі запахи, від яких почало нестерпно нудити. Це пахли стиглі абрикоси… Ні! Це смерть коханої жінки пахла перезрілими абрикосами.
Страшна нудота знову повернула мене на берег Кривуліни і я почав надсадно блювати.
— Дитино, перестань. Що сталося? — тормошила мене баба.
— Там смерть і там страшно! — мовив, захлинаючись я. — Я не хочу більше нікуди!
Бідна Фіскарошка бігала безпорадно довкола мене і не відала, чим допомогти. Певне, забувшись зі страху, вона не знайшла нічого ліпшого, як сунути мені знову горня Зрячої Води. Я спрагло схопив обома руками і випив до краплини.
І почалося знову… Щоправда, на цей раз я не почув ані посвисту вітру, ані рвійного польоту і кружляння крізь біле безмежжя. Натомість велетенські, але навдивовиж ніжні і тихі бузкові сутінки огорнули мене. Саме по собі прийшло усвідомлення: я знаходжуся одинокий на ще самотнішому острові. Навкруги, доки могла сягати лише думка людська, простягалися мовчазні води океану Тиші і Безгоміння. Я сидів на камені при вході у печеру і мене не покидало відчуття, що знаходжуся насамкраю Всесвіту, далеко за межею всякого життя і буття. Огорнутий бузковими сутінками, наче крізь гіркі сльози, я спостерігав, як на горизонтах океану, що оточив мене, безгомінно палахкотять червоними загравами небеса. І на їх фоні пливуть повільно одна за одною щогли. Я здогадуюся — це кораблі. Так приходить й інша думка: на тих кораблях дуже дорогі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.