Читати книгу - "Риб’яча кров"

фартуху, пані років п’ятдесяти з рожевими щічками, яка зносила нам до столу все можливе, варила каву й до всіх посміхалася. Ми тулилися на довгій кутовій лаві вздовж столу, з одного боку я торкалася Петра, з іншого сиділа стара пані Згоркова. Там і тут бігали діти, онуки Бертака, Згорки, Тушла. У мисці —пироги з цукром, тістечка з кондитерської «Біля монастиря» у Будєйовіце, а під кришкою від каструлі — купа відбивних. Увечері пан Тушл узяв до рук баян. Старий інструмент пам’ятав і кращі часи цього села. Я дивилася на обличчя довкола. Пара останніх мешканців. Що стоїть за їх посмішками й сміхом? Прихований смуток. Лоби пітніли, обличчя рожевішали, у кухні було тепло, а пан Бертак приніс свою гордість. Останніх кілька пляшок домашньої грушівки. Три гарні крислаті груші в його садку за хатою із сумом чекали на нову весну. Як і ми всі, хто проживав тут рік за роком лише з ласки. Ми всі почаркувалися горілкою над столом, повним наїдків. Останнє свято на «Титаніку».

— Дядьку, розкажіть тепер нарешті Ганці, що сталося з пивницею й із вашим батьком, — озвався Петр, що обіймав мене за плечі.

— Якщо їхати новою трасою на Тин і повернути ліворуч нагору, то приїдете до костелу святого Прокопа. Там лежить мій тато, його тато й брати… Довкола вже тільки розплановані ділянки землі, але ще кілька років тому там теж було село…

Обличчя пана Бертака було рожевим від тепла печі, горілки й розчулення. Ми принишкли, щойно він почав говорити. Усі, звісно, пам’ятали це село, але те, що він почав розповідати, ніби для чужих, справляло дивно сумне й неправдоподібне враження.

— Старою дорогою в напрямку Темеліна, на закруті за школою, під номером сімнадцять був маєток, до якого належала й пивниця, яку, за ім’ям господарів, називали «У Новачеків».

Пан Бертак стояв посеред кухні, маленьку чарку закривала його велика груба рука, він тримав її на рівні підборіддя. У цей момент поглянув на мене. Мене кинуло в жар, Петр, притиснений до мене, мав це відчути, а всі інші — побачити відображення цього на моєму обличчі.

— Вечорами там розливали старий Томашек із жінкою, я пам’ятаю його з молодості. Це був прадід Ганки, потім справу перейняв його син. Томашек іще торгував кіньми, й перемовини велися в нього в закладі. Сам він пив дуже рідко, але іншим наливав. Там також грали в карти. І було це жорстко. І мій тато, царство йому небесне, за рік до початку першої війни програв у карти землю.

Із пана Бертака не зводили очей ті, хто цю історію ще не чув, і ті, хто вже знав її напам’ять. Він випив чарку грушівки, очі в нього заблищали.

— Тож сталося так, що батько покинув своє село, знайшов собі мою маму, узяв у придане цей маєток і переїхав сюди. Господарювати він умів, так. Поля біля хати, звісно, було небагато, ґрунт кам’янистий, але він приєднав ще кілька гектарів, і все було добре. І щоб чогось такого не повторилося, його тесть закрив чортові картинки до шухляди столу. На ключ. Пивниці в цьому селі ніколи не було, тож вони жили тут аж до смерті. Тепер тато з мамою поховані в одній могилі неподалік від могили старого Томашека. Так це було, і все це правда…

— А ті карти, дядьку, вони у вас усе ще є? — натякав Петр.

Очі в нього теж блищали, а обличчя розчервонілося.

— Вони все ще під замком у столі. Той ключ успадкував я, отож я їх зрідка діставав, і ми грали з моїм братом і з Тушлом у віст.

Пан Тушл лише посміхався, і, замість слів, знову заходився грати. Друга чарка грушівки мене розігріла, тож я прошмигнула вздовж столу й пішла охолонути на поріг хати. Надворі було трохи вище нуля, листопадовий вітер носився порожнім двором, зарослим пожухлою травою. Хтось обійняв мене за плечі. Пан Бертак усміхався й хитав головою. Мав стомлений, але щасливий вигляд. Принаймні в той момент мені так здавалося.

— А мого діда ви теж знали?

— Перед війною й за протекторату я ходив до нього з татом. Він позичав нам для роботи коней, у нього був великий маєток. Багато худоби. Після війни я вже мало його бачив. Пивницю закрили, бо не встигали робити всю роботу, коли в них у сорок восьмому забрали всі машини.

— Я ніколи його не бачила. Він помер, коли я була маленькою…

— Я знаю, вони не могли приїжджати сюди. Він похований десь на півночі Чехії. Але мені здається, ти на нього схожа.

— Справді? Чим?

— Він завжди був веселим. Твій тато — ні, принаймні наскільки я знаю.

— Ви праві.

— Я думаю, що твого діда ніколи не зламали. Я бачив його востаннє десь у п’ятдесят другому, поки їх не виселили. Я знав, що він знову був у тюрмі, не виконував план. Його ув’язнили на три місяці, коли були жнива. Я кажу: «Давно вас не бачив, господарю». А він тільки посміхнувся й говорить: «Я був на літньому відпочинку…»

Пан Бертак стиснув моє плече, був лише в полотняній сорочці, розстебнутій