Читати книгу - "Риб’яча кров"

Коли вийшли надвір на свіже повітря, я трохи захиталася, але Петр мене міцно тримав. Я надягнула його ватне пальто. А він ішов у своїй подертій джинсовій куртці, волосся розвівалося. Простував упевненіше, аніж я, ми проходили повз хати й паркани вниз площею, спиралися на стіни й щохвилини зупинялися й цілувалися. Коли зрештою дісталися наших воріт, Петр зупинився, підняв руку, скомандував по-військовому, і ми обійшли площу ще раз. Потім я з усіх сил затягла Петра у ворота й зачинила їх.

Уранці мене розбудив холод, я швидко засунула замерзлу руку назад під ковдру, але вже не заснула. Крізь фіранки на вікні пробивалося холодне сонце. Я обережно вилізла з обіймів Петра. Поставила ноги на дошки підлоги, переступила через купу нашого одягу й голою підбігла до дверей. Теплий душ повернув мене до життя. Я налила собі з-під крана повну чашку води й довго пила. Коли нахилилася в кухні, вимітаючи попіл із плити, відчула терпкий біль у голові. Виносила попіл і побачила біля дверей на цвяшку ватник і Петрову синю куртку. Спина й рукави на ліктях забілені вапном, були там плями й іншого кольору. Я роздивлялася нашу одежину, і мені спало на думку, що я це не пратиму. Нехай білило з місцевих хат і фарба з їхніх парканів залишаться надовше.

Із нового року до нас перестала їздити автівка з товарами. Петр про це нічого не сказав. За два дні привіз у зеленому пікапі ще одну велику коробку, ми несли її в коридор разом. Біля дверей у малу комірчину була розетка.

— Залишімо це тут, — видихнув він і розрізав картон. Звідтам вигулькнула біла морозилка. Десь із метр заввишки. Я дивилася на цю зовсім нову шафку, що тихо гуділа.

— Вона тут заважатиме.

— А як ти хочеш тут жити, без усього?

— Ми будемо на неї наштовхуватися, коли ходитимемо зі спальні до кухні.

— То занесімо її в кімнату біля спальні. Там теж є розетки.

— Ні. Я не хочу мати в дитячій морозильник!

Він лише поглянув на мене й мовчки складав картонки й полістиролову піну.

Анна стояла на тротуарі вся в чорному, від чого виглядала ще худішою. Сумно до мене посміхнулася, я перейшла вулицю, і ми обійнялися.

— Ти не сердишся, Анно? Сповіщення прийшло вчасно, але я просто не хочу туди повертатися.

— Знаю.

— Мені прикро, що не бачила твоїх батьків. Мабуть, уже за якоїсь веселішої нагоди.

— Дідусь — уже четвертий із нашого села. Усі померли десь у панельці.

— Додай ще мого дядька, — сказала я.

Мені здавалося, що я страшенно далеко від того всього, що ми покинули. А пройшло ж лишень пару років. Ми були тепер двома зрілими жінками, які разом сиділи за кавою.

— Це все були чоловіки. Чому так? — запитала вона. — Їхні жінки це витримали, а вони — ні.

— Усі були б ще й сьогодні живими, якби залишилися у своїх хатах.

Вона ствердно кивнула. Потім повернула голову. Рішуче. Трохи задерла підборіддя й дивилася на вулицю.

— Знаєш, Ганко, я вже хочу рухатися далі, — поглянула мені просто у вічі. — Уже хочу це відрізати. Дідусь помер, половина села вже два роки під водою, немає сенсу й надалі в цьому копирсатися. Звикнемо в місті, що ще ми можемо зробити?

Зрештою ми пішли до неї у квартиру. Звідти я зателефонувала мамі. На її номер, який вона оплачувала, щоб їй могли дзвонити діти. Я сподівалася, що нарешті принесу їй радість.

— Ти питаєш, що нового? — почулося зі слухавки, я навіть злякалася цього смертельно серйозного тону. — Тата вигнали з роботи. Він працював на фабриці майже тридцять років. Оце так вдячність, ні?

Я засмучено сиділа на дивані. Анна повернулася з ванної, перевдягнена не в чорне.

— Тата звільнили з роботи, — сказала я.

Анна нетерпляче за мною стежила. Вона зняла жалобний одяг, і це вже було серйозно.

— Знаєш, що говорив дідусь? — запитала вона. — Коли ідеш на похорон, музики мають грати сумної, а коли ідеш із похорону —