Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Спалені мрії 📚 - Українською

Читати книгу - "Спалені мрії"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спалені мрії" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 122
Перейти на сторінку:
допомога, час-бо який. – Вона то піднімала на нього очі, то опускала. – Ще й до Різдва не дожили, а все уже охололо, – поглядала на вікно та хитала головою. – Крім цього, як кажуть, усі закутки пусті, навіть миші не водяться, – зустріла його погляд, і те тепло вмить розлилося у грудях. – Сідай до нас снідати, мабуть, і ти голодний бігаєш, – показала на стіл, неначе там стояв борщ з м’ясом чи вареники зі сметаною.

Максим вже, було, зняв з голови шапку, але, поглянувши на дітей, які зиркали на нього спідлоба, знову натягнув її на голову.

– Спасибі, я перекусив удома. До вечора дотягну. – По шиї видно було, що він ковтає слину.

– То давай я з собою хліба дам, не робити ж на пустий живіт. – Вона вже взялася за хлібину.

Максим стояв мовчки і не заперечував, а Мар’яна, відрізавши майже півхлібини, простягла йому:

– Половину з’їси, а половину – на завтра залиш, додому далеко, то обідати, мабуть, не ходиш.

– Не хвилюйся, я не пропаду, людям інколи підробляю, то кусок хліба не завжди, але перепадає. – Він м’явся, але простягнув руку.

Подякувавши, швидко сховав його у свою торбину з інструментами. У цей час діти, доївши синювату юшку, облизували ложки, а оченятами так і слідкували за руками дядька Максима. Малий Ванько аж шию витягнув, потім не стримався і заплакав.

– Ти чого нюні за столом розпускаєш? – гримнув на нього Павло.

– Нам мати по скибці дала, а йому аж півхлібини, а я ще вчора хліба ждав, лишень дві картоплини за день з’їв, – жалібно хлипав.

– Тихо, діти, тихо. Розпустила вас, то ви соромити матір зібралися, – гримала на них і Мар’яна.

– Не лай їх, вони ж не винні, що звичайнісінький голод настав. – Ніяковіючи, Максим дістав той чималий шмат запашного хліба.

Він уже смакував його своїми очима, коли ховав до торбини. Збирався з’їсти весь, як тільки вийде з хати, але, потримавши недовго в руках, поклав на стіл і швидко вийшов. Мар’яна мовчки порізала і той на шматочки та підсунула ближче до дітей.

– Їжте, сьогодні вам вибачаю, а хто ще так зробить, буде покараний. Чоловік вам дрова привіз, щоб ви не замерзли, а ви йому хліба пожаліли.

Діти ніби й не чули, схиливши голови, усі мовчки доїдали, лише у малого Ванька сльози капали прямо на хліб, який він тримав біля рота обома рученятами. Мар’яна ще долила в миску юшки:

– По дві ложки на кожного, щоб не подавилися. Іншим разом чекатимете, поки вичахне. – Видно було, що вона стримує себе від гніву.

Перед її очима все ще стояв Максим з куснем хліба в руці, який він не одразу поклав на стіл. Здається, й вологі очі блиснули, коли повертався до дверей.

– Совісно мені все-таки. Віднеси, Павле, у плотню хоч трохи, я зараз менше йому відріжу. – І Мар’яна стала шукати ножа.

– Не понесу, він з голоду не помре, сам казав, що йому перепадає. І дрова його нам не дуже потрібні. Як вітер ущухне, ми з Василем ще більше з лісу притягнемо. Чим про нього думати, краще самі з’їжте, і Марія з тіткою Анютою голодні, – кивнув на полик, де вони сиділи поряд.

Мар’яна ще раз переконалася – від дитинства в її старшого сина вже геть нічого не залишилося.

– Чому ти його так не злюбив? – спинилася навпроти. – Він допомогти нам хоче, а ти все косуєш. Був би батько живий, дав би тобі по потилиці.

– Якби наш тато був живий, то його і духу б тут не було, – Павло вперше наважився так сказати. – Чув, як він вас до себе жити запрошував, коли минулого разу заходив. Я в його хату не піду, і він до нас нехай не ходить. Проживемо якось, – хоч і говорив твердо, але в очі матері дивитися не наважувався.

– А тітка Лисавета біля колодязя говорила, що насміється над нами і кине, – несміло сказала Любочка тоненьким голоском. – А насміється – це як, мамо? – звела на неї свої оченята, дійсно, не розуміючи.

– А ніяк, він сам по собі, а ми самі по собі. – Мар’яна не одразу знайшла, що сказати. – У чужу хату і я ні до кого йти не збираюся, – навіть почала виправдовуватися. – Раніше він із дядьком Тимофієм приятелював, тепер із жалю нам допомагає, а таким людям, як тітка Лисавета, аби язиком молоти, – аж зраділа, що подолала розгубленість.

– Не треба нас жаліти, таких, як ми, в селі багато. До інших чомусь не ходить. – Відчувалося, що й Василько десь щось чув. Він усе ще надіявся, що батько таки повернеться.

– Ну, годі вам, поїли, марш до школи. – Мар’яна не хотіла продовжувати розмову, бо й сама не знала, що говорити далі.

Павло, пересівши на табуретку, намотав на ногу онучу і взув уже одного чобота.

– Постав, вони ще здорові на тебе, – ховав другого Василько. – Ще подивимося, в кого нога швидше виросте.

– Ану, тихо! Ви чого сьогодні завелися? Чоботи знову ділитимете? Взувайся в старі, – наказала суворо, бачачи, що хлопці вже

1 ... 103 104 105 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спалені мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спалені мрії"