Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Вода спершу сягала до колій, потім — до пояса, до грудей. Часом ноги раптом натрапляли на камінь чи на мілину, а потім враз провалювались. Але середину бухти хлопці вже прошили, і серце Гени радісно стукотіло. Він навіть уже радів з того, що Сашко не послухав його і вони не обійшли затоку, а перебрели її. Ще якихось двадцять-тридцять метрів і — вони на березі. Сашко, напевне, розкаже хлопцям, що Гена поводився в дорозі сміливо, був витривалий. Хай не думають, що він, Гена, уже ні на що не здатний!..

Зненацька він відчув, що ноги його втратили опору, а тіло занурюється у воду все глибше й глибше. Він злякано закричав:

— Тут глибоко!..

Сашко й сам не сподівався, що вони натраплять на підводну яму, і теж від несподіванки трохи злякався. Але одразу ж оволодів собою і гукнув до Гени:

— Не бійсь, не бійсь, пливи, скоро виберемось на мілке.

Але Гена плавав погано. Він безпомічно борсався на одному місці, вигукуючи щось незрозуміле і дивлячись на Сашка округленими, повними страху очима. Сашко підплив до нього.

— Хапайся за моє плече однією рукою, а другою греби…?Тільки не тягни донизу, ти ж важкий, чорт!..

Гена з переляку, справді, мало не всім тілом навалився на свого рятівника, забувши про те, що й самому треба гребти. Але сердитий голос Сашка привів його до тями, і він відчайдушно замотав ногами та вільною рукою.

Сашкові було важко. Його маленькі груди жадібно хапали повітря, м'язи тремтіли. Але він напружував усі свої сили. «Допливемо, — думав сам собі. — Аби тільки Гену судорога не схопила. Отаких зніжених та ненатренованих вона саме часто й хапає…»

Проте все обійшлося добре. Незабаром знову стало мілко, і хлопці щасливо вийшли на берег. Тільки Гена після цього хвилин з п'ять сидів на землі, відсапуючись.

— Нічого, назад підемо іншим шляхом, ближчим і легшим, — заспокоїв його Сашко. Гена з вдячністю глянув йому в очі.

Сашко добре знав, як складеться дальша їхня подорож. Зараз вони ідуть до Синього каміння, зустрінуться там з рештою гравців у небезпечну зону, пройдуть короткими катакомбами, які він обіцяв показати хлопцям, і тоді вже всі, кожен своїм шляхом, подасться додому.

Проте хлопців біля Синього каміння не виявилось.

— Хіба досі йдуть? — дивувався Сашко. — У нас же довший шлях і тяжчий, і то ми вже тут… Де ж це вони?

— А може, повернулися? — висловив здогадку Гена.

— Ну й дурні будуть, якщо повернулися, — відповів Сашко, — не побачать катакомб. Хай нам з тобою позаздрять.

У Партизанських катакомбах Сашкові й самому довелося бути лише один раз. Це тоді, як їхній клас разом з учителем, Федором Семеновичем, ходив туди на екскурсію. Але Сашко розповідав Гені про катакомби так, ніби знав їх, як власну хату. Він навіть хвастався, хизувався своєю обізнаністю.

— Ти думаєш, чого ці катакомби Партизанськими звуться? Ех, ти! Тут, брат, ціла історія… Ото, коли німецькі фашисти загарбали наше місто, люди в ті катакомби й повтікали. Але вони не просто ховалися, як ховрахи. Де там! Обрали собі командиром нашого вчителя, Федора Семеновича, дістали зброю і давай окупанців глушити. Піймають якогось гітлерівця — до стінки. А якщо цілий ворожий загін зустрінуть — розіб'ють, що з нього й тріски не лишиться. Бувало, що й поїзди під укіс пускали, їде-їде і раптом трах-тарарах! — полетів разом із ворожими солдатами, гарматами і танками… А одного разу, Федір Семенович розказував, виявили наші ворожий склад зі зброєю. Вибралися вночі з катакомб і туди. Охорона у німців була невелика. Як чесонули по ній з автоматів і гвинтівок! А потім гранатами, гранатами — так усіх і поклали. А тоді зброю захопили — й додому. Здорово?..

— Здорово! — аж головою покрутив Гена від цікавості. — А як же німці на катакомби не напали?

— Куди їм! Що тільки вони не робили, щоб викурити наших партизанів, та — слабо!.. Подивляться, подивляться здалеку, а ближче підійти бояться. Правда, одного разу якось-таки прорвався в катакомби їхній загін, так його там наче корова язиком злизала. Був — і не стало!..

І Сашко голосно засміявся.

— А де ж він дівся? — запитав Гена.

— Знищили наші. А може, заманили в таке місце, звідки ще ніхто живим не виходив. Тут і такі місця є, — пояснив Сашко. — Ти знаєш, які ці катакомби довгі? Мабуть, аж вісімсот кілометрів. Або ще більше.

— А ми там не заблудимось? — з острахом глянув на нього Гена.

— Чого б це ми заблудились? — підкинув голову Сашко. Потім подумав і додав: — У довгі катакомби не підемо. А в коротких я — наче у себе в дворі. Та в нас і часу вже мало лишилося, щоб багато ходити.

— І їсти хочеться, — підказав Гена.

— Мені теж уже хочеться, — признався Сашко, — але раз дали собі слово не їсти, значить, не будемо.

— Я не давав. То — ти.

— Це все одно. Зараз я — командир, а ти мій боєць, і діяти ми повинні заодно.

Ці слова прозвучали для Гени досить переконливо, і він примовк.

Місцевість навколо була похмура. Позаду лишилась Чорна затока. Вода в ній зараз справді була чорною, мабуть, тому, що над нею ще клубочились густі важкі хмари. Зліва й