Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

По двогодинній напруженій праці Нед вернувся на судно, стомлений до краю. Його, як і решту льодорубів, змінили нові робітники, поміж ними — я з Конселем. За керівника став капітанів помічник.

Вода видалась мені холоднющою, та я швидко нагрівся, працюючи кайлом. Рухався я досить легко, хоч тиск сягав тридцяти атмосфер.

Коли я через дві години вернувся на борт перекусити й спочити, зразу відчув різницю між чистим повітрям Рукейролевого апарата та атмосферою в «Наутілусі», де зібралося багато вуглекислого газу. Повітря не поновлювалось дві доби і було вже малопридатне до дихання. А тим часом за дванадцять годин ми вирубали шар криги всього лише метр завгрубшки, тобто близько шестисот кубічних метрів. Якби кожні дванадцять годин вирубувати по стільки ж — то й тоді треба чотири дні та п'ять ночей, щоб завершити цю роботу.

— Чотири дні й п'ять ночей! — мовив я своїм товаришам. — А повітря в резервуарах — тільки на два дні.

— Не кажучи вже про те, — зауважив Нед Ленд, — що, навіть вирвавшись із цієї проклятої тюрми, ми ще будемо поховані під торосами без жодного зв'язку з відкритим повітрям!

Нед мав рацію. Хто може визначити час, потрібний для нашого звільнення? Чи не подушимося ми перше, як «Наутілус» вийде на поверхню моря? Чи не приречений він разом з усією командою та скарбами на загибель у цій крижаній могилі? Становище було жахливе. Проте всі відважно дивилися у вічі небезпеці, і всі бралися виконати свій обов'язок до останку!

Як я й думав, за ніч вибрали ще метр криги з величезної ями. Але вранці, надягнувши скафандра й увійшовши у воду, — температура її була шість-сім ступнів нижче нуля, — я помітив: бічні стіни мало-помалу сходяться. Далі від ями вода, що її не збурювали льодоруби, почала братися кригою. Нова неминуча небезпека! Як тепер важити на порятунок? Як перешкодити замерзанню — бо ж вода, перетворившись на кригу, роздавить «Наутілуса», мов скло?

Я не сказав товаришам про нову загрозу. Навіщо руйнувати надію людей, що трудилися для загального порятунку? Проте, вернувшись на борт, я тут же повідомив капітана Немо про цю нову скруту.

— Знаю, — відповів він спокійним тоном, якого не могли змінити найстрашніші обставини. — Так, це ще одна небезпека, але проти неї я безсилий. Єдина можливість порятунку — пробитися швидше, ніж вода візьметься кригою. І тільки.

Пробитися швидше! Та, зрештою, пора вже мені звикнути до його манери розмовляти!

Того дня я кілька годин добряче помахав кайлом. Праця мене заспокоювала. Та й лупати кригу — це означало покидати «Наутілус», дихати свіжим повітрям із Рукейролевих апаратів. Це означало вирватися із задушливої атмосфери корабля.

До вечора вибрали ще один метровий шар криги. Вернувшись на борт, я мало не задихнувся від вуглекислого газу, що ним було насичене повітря. О, чом не мали ми хімічних засобів до поглинання цього згубного газу! Кисню нам не бракувало. Його доволі в навколишній воді, і, вилучений за допомогою потужних батарей, він відновив би повітря в «Наутілусі». Але мрій не мрій — лихові тим не зарадиш, бо ж ми, видихаючи, заповнюємо вуглекислим газом увесь корабель. Щоб поглинути цей газ, треба було б наповнити посудини їдким калієм і безнастанно його мішати. Та їдкого калію на судні нема, а замінити його нічим.

Увечері капітанові Немо довелося відкрутити крани резервуарів і впустити в судно кілька струменів чистого повітря. А то б ми вже й не прокинулися.

Наступного дня, двадцять шостого березня, ми взялися вирубувати п'ятий метр. На стелі й стінах тунелю помітно побільшало криги. Було вже видно: вони зійдуться перше, ніж «Наутілус» звільниться. На мить мене пойняв розпач. Кайло мало не випало з рук. Навіщо рубати цю кригу, коли все одно я рокований на смерть? Хай навіть не задихнуся — вода, скам'янівши, конче мене розчавить. До такої кари не додумалися б і найжорстокіші дикуни! Мені здавалося, ніби я — у щелепах якоїсь почвари і щелепи ці невблаганно зціплюються. Тут саме повз мене пройшов капітан Немо. Я торкнувся його руки й показав на мури нашої тюрми. Стіна з правого борту була вже не далі чотирьох метрів од «Наутілуса».

Капітан зрозумів мене й кивнув, щоб я простував за ним. Ми вернулися на борт і, скинувши скафандри, пішли до салону.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — треба зважитися на якийсь героїчний захід, бо нас вмурує в кригу, мов у цемент.

— Так, але що ж робити?

— О! Якби мій «Наутілус» був такий міцний, щоб устояти, щоб не розплющитись під цим тиском!

— Ну й що? — спитав я, не похопивши капітанової думки.

— Хіба ж ви не розумієте? Замерзання допомогло б нам! Чи ви не знаєте, що вода, взявшися льодом, розірвала б крижані мури так само, як вона рве найміцніше каміння? Отже, зледенівши, вода, замість знищити, врятувала б нас!

— Можливо, капітане. Та хоч би яка була сила «Наутілусового» опору, він не вистоїть проти такого страшенного тиску — розплющиться на залізний лист.

— Знаю, пане професоре. Значить, ми мусимо покладатися не на допомогу природи, а тільки на самих себе. Треба запобігти дальшому замерзанню. Треба його зупинити. Сходяться не самі лише стіни: і перед «Наутілусом», і позаду нього вже залишається ледве по десять футів води. Нас затягає звідусіль.

— Чи надовго ще стане повітря в резервуарах?

Капітан глянув мені у вічі й відповів:

— Післязавтра резервуари спорожніють.

Холодний піт зросив мені чоло. А проте чого дивуватися? Двадцять другого березня на