Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Через кладку, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

282
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Через кладку" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 116
Перейти на сторінку:
привіталися.

- Я мов знала, що ви нині прийдете, відчувала це. - додала, покраснівши аж під чоло, дівчина. - Несторе!


Я поглянув за Нестором у глибінь кімнати. Він сидів при освітленім столі, як і не раз давно, обернений профілем до дверей, похилений над книжкою, між актами й іншими книжками, і саме в тій хвилі неначе відлучений від світу. Сперши голову на ліву руку, мав закрите пальцями чоло й очі. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я.


- Хлопче мій! - сказав до нього.


Він прокинувсь і обернувся. Великі темні блискучі очі витріщилися з вихуділого лиця на мене, в першій хвилі мов сполохані. Але тут же усміхнулися.


- Це ти, Богдане? - обізвався. - Я, їй-богу, й не завважив, коли ти вступив!


І сказавши це, він встав і почав ходити по хаті. Виложений а Lа Гейне білий ковнір його виказував ще більше, як дуже змінився, неначе заникав [93] від недавнього часу, як не бачив я його.


- Що ж, ти все, як і давно, губишся в праці? - спитав я, дивлячись на його змінений вигляд, що не віщував мені нічого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котрої побоювався в нього Роттер.


- По-твоєму, мав я її, може, покинути? - спитав і усміхнувся звичайним своїм усміхом, а вслід за тим закашляв тяжким глухим кашлем.


- Це ні, - відповів я. - Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своїх фізичних сил, обтяжуючи себе надмірно. Він махнув нетерпеливо рукою:


- Всі працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те, що постановив я собі й до чого йду, - і показав на кільканадцять на столі лежачих томів, розпочатий якийсь манускрипт, стос актів і т. ін. - З першим мушу упоратись до кількох місяців, хоч би там що було, бо воно давить, не дає мені свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, - додав і вказав на акти, - праця, що відібрала мені присягу, годує мене, і не мене особисто, Ані одного з того не можу я занедбати. Ані одного, Богдане, хоч би що там!


Послідні слова вимовив з інтонацією, немов випрошував собі дальший натяк на ту тему взагалі.


- Однак їй форсуєш, [94] нищишся, - сказав я, ігноруючи роздразнюючу його інтонацію. - Покинь працю на якийсь час. А там по часі знов вернешся до неї.


- Не нищуся, - відповів він найспокійнішим голосом і притиском, поглянувши мені в лице. - Чому б так?


- Ось мізернієш і кашляєш. Більше нічого.


- Овва, мізернію! - глузував він. - А кашель, прийде час, сам устане. Годі мені мати вигляд банкіра, коли щодня по півночі лягаю до сну.


- Так він усе, - обізвалась стурбовано дівчина. - До того хоч би раз пішов до лікаря! А то - ні. Воліє згоріти з праці.


Він, мов опечений тими словами, обернувся, його звичайно ніжне й спокійне лице набрало тепер такого строгого, вимученого й заразом роздразненого виразу, що я здержався й дав спокій.


- Перестань, Маню, - сказав, немов дивився раптовим напливом гніву, - як не хочеш, щоб я з хати вийшов. - А відтак, звертаючись до мене й гамуючися, неначе пожалував своєї строгості проти сестри, додав: - Ви, хоч мої приятелі, мучите мене найбільше вашою вічною обавою, [95] коли я чуюся здоровим. Зрештою, - додав і усміхнувся, - чи не маємо ми про що інше говорити? Мені соромно й смішно, Богдане, що звертаєте стільки уваги на мене. Смішно! - кашляв мов у третій стадії сухот, а говорив, що «смішно». - Що ж там гори? - спитав нараз, даючи розмові інший оборот. - Зеленіють все ще? - І сказавши це, сів, мов утомився, у своє щойно покинуте місце, опустив голову на руки і, вижидаючи відповіді, задумався важко, мовби ми з-перед його очей позникали.


- Зеленіють, Несторе. А щоб оце не забути, маю тобі передати поздоровлення від панства Маріянів. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була пані Маріян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобі й сестрі твоїй просьбу, щоб зайшли до них.


Нестор здвигнув плечима, підсунув брови вгору і, закопиливши спідню губу, мов сказав «не знаю», не обзивався.


За недовгий часок бесіди, що велась між нами, як прийшов я, він ані разу не спускав з мене своїх блискучих очей. Пізніше, коли Маня вийшла з кімнати, покликана, здається, слугою до матері, він, відслоняючи своє біле чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, відгадую чи бажання його душі заговорити про неї, спитав:


- З нею бачивсь ти, Несторе?


- З нею - ні. Але бачив її. Вона йшла оногди [96] по одній стороні тротуару, а я по другій. Я міг був звернути увагу на себе й уклонитись їй, але не годен був. Кінець - то й кінець. - Він сказав це з такою враженою гордістю, що майже затремтів, а за часок додав: - Ти боїшся, що я ломлюся під тим? - спитав і окинув мене допитливо своїм блискучим поглядом.


- Ні. Одначе, може, все таки терпиш.


- Це ж любов, Богдане, - відповів він тихо, поважно, мов діткнувся найсвятішої тайни. - А що я, може, трохи знидів, то й вона причинилась до того, а властиво, спосіб її відмовлення, що зачепив моє почуття моральної вартості, а більш нічого. Але я находжу супокій! - І вказав на стіл перед собою.


Чи справді так було, як він упевняв мене, я сумнівався трохи. Це ж був тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали. Я оглянувся по його хаті. Все було, як давно. Тут пересиджував він переважно сам, працював ночами й думав про неї. Глядів на все своїми гарними, тепер надмірно блискучими очима. Тут лише тишина, що панувала ночами й днями кругом нього, як і колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бідний Нестор! Хотівши зсумувати своє дотеперішнє життя, мав би ти мало потіхи з нього! На столі між книжками, коло фотографії його сестри, стояв дрібонький флаконик з почервонілим листям винограду, з чорними його ягодами.

1 ... 103 104 105 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Через кладку, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Через кладку, Ольга Кобилянська"