Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Через кладку, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Через кладку" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 116
Перейти на сторінку:
а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.

Оба були ми сильно зворушені.


Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.


По якімсь часі я обізвався.


- Нестор був до глибини зворушений.


- Він хорий фізично й морально, - почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.


- Фізично, може, але душевно певно, - відказав я.


- Фізично ще певніше.


- Ти оглядав його?


- Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!


- Таким був уже змалку. І змалку йшов одною рівною дорогою, поважно, і все вгору!


- Шкода! Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. - Сказавши це, замовк, мов замкнувся.


Я також умовк.


Через час він станув.


- Богдане, - сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.


- Чи ти женишся з Обринською?


- Хочу.


- Хочу? - спитав він і скривив погірдливо уста. - Значить, ти не освідчавсь їй ще?


- Противно. - відповів я холодно.


- Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.


- А, хоч би лиш так?


- То тим ліпше було б для мене.


- Ти був би з нею женився?


- Без вагання.


- Помимо твоєї тяжкої хиби серця?


- Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. - На посліднє слово поставив він натиск.


- Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне.


- Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?


Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.


- Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.


- Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?


- О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?


- Тепер, може, нічого, - відповів він саркастично. - Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку - більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?


- Ще не знаю.


- Ще не знаєш?


- Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, - відповів я сухо.


- Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?


- Роттер!!! - спалахнув я.


- Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти».


- По-твоєму, що повинна вона робити?


- Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.


- Так ти думаєш? - спитав я з легкою іронією.


- Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.


- Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?


- А хоч би. Чи в тім щось дивного?


- Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив, і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.


- Хочеш! Женись, - додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. - Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови? [92] твоїй матері.


- Не жалуй мені її, - відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. - Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.


Він зчудувався.


- Чи справді?


- Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.


Роттер споважнів.


- Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням, а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком.


Я здвигнув плечима.



* * *


(Пізній жовтень).


По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно.


Я йшов скоро.


Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, - і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів.


Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:


- Там найдете обоїх, - а сама відтягнулася скромно.


Я застукав.


Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня.


- Богдане!


- Маню!


Щирим, німим стисненням руки ми

1 ... 102 103 104 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Через кладку, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Через кладку, Ольга Кобилянська"