Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

Тому доведеться ставити хрест на всіх безмежних амбіціях. Після повернення з Потсдаму Сталін терміново викликає до себе Курчатова і наказує максимально прискорити роботи зі створення бомби. Але бомба бомбою – її потрібно якось доправити на територію потенційного противника, головне – США. Тому генералісимус також викликає авіаконструктора Туполєва й наказує йому скопіювати до найменших деталей американський стратегічний бомбардувальник Б-29 (тобто тупо вкрасти чужі розробки) і «щоб через рік літав».

Але виявляється, що Ту-4 (тобто насправді Б-29) не дотягує до території США, бо має дальність лише 5,5 тис. км. І тоді Сталін задіює конструктора ракет Сергія Корольова і той уже 8 вересня 1945 року летить в Німеччину, де збирає усе, що стосується ракет ФАУ, в тому числі й усіх доступних конструкторів та інженерів, аби терміново почати розробку на базі ФАУ міжконтинентальної балістичної ракети. Та все це – як у нас кажуть – у свинячий голос. Є такий термін в шахах – «темп». Програти темп – це зробити зайвий хід для досягнення бажаної позиції.

В такому разі противник випереджає тебе на хід, яка б гарна перспектива перед тобою не розгорталася, але партію виграє він. СРСР втратив темп, а заразом і своє майбутнє… Справа всього життя кривавого диктатора улітку 1945 року з гуркотом обвалилася. Він, безумовно, усвідомлював: Друга світова продовжується не на користь більшовизму, який однозначно приречений у стратегічній перспективі.

Кажуть, що Сталін скасував святкування Дня Перемоги 9 травня з огляду на великі людські та матеріальні втрати у війні. Ні-се-ніт-ни-ця. Коли це його хвилювала доля підданих, отих «гвинтиків»? Звернемо увагу, коли саме це сталося: наприкінці 1947 року, коли стало зрозуміло, що жодного «визволення» Ірану, Туреччини, Греції, Сирії, Палестини, Катару не буде. Це визнання того, що шахову партію програно і мат неминучий. Потрясіння диктатора було таким, що він зовсім здурів, зачинившись на дачі й ініціювавши улюблену свою гру – судові процеси.

Але про це – в наступній главі…

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

КІНЕЦЬ ІМПЕРАТОРА СОЮЗУ АБО ПРО СЛАБКІСТЬ ДОМІНАНТІВ

Я недаремно увесь час порівнюю більшовиків з пацюками. Їхні спільноти практично ідентичні й живуть за однаковими законами. І якщо «крисобої», які постають із залізних діжок, це лише легенда, то дійсність набагато цікавіша.

Пацюки живуть відносно невеликими угрупованнями, які називаються «партіями» або «демами». На свою територію сторонніх не пускають і люто ворогують із сусідніми демами. На чолі партії стоїть лідер – головний самець дему, або домінант. І він не добрий та справедливий «батько народу», а безжалісний тиран.

При цьому він рідко буває найрозумнішим і найкмітливішим. Навіть самої фізичної сили недостатньо. Лідером партії стає той, хто демонструє більшу завзятість, хитрість та психологічну стійкість, адже протягом усієї «політичної кар’єри» він перебуває в перманентному емоційному напруженні. Навіть на мить розслабитися – означає програти. Найголовніші суперники – не агресивні сусіди, а – «свої», себто найближчі соратники вождя, його заступники, або науковою мовою – субдомінанти. Перед головним самцем вони демонструють показну повагу й не припускаються жодних суперечок.

Але щойно домінант втратить силу, пильність або здоров’я, вони поступово припиняють йому підкорятися, огризаються, нападають і зрештою убивають. А далі в результаті запеклої боротьби з’являється новий голова партії і все повторюється. Потрясіння Сталіна подіями квітня-серпня 1945 року було настільки великим, що він миттєво постарів і фізично сильно «здав». Між 10 та 15 жовтня у нього трапляється перший інсульт. Диктатор ледве не здох. Більше місяця він провів на дачі, ні з ким не спілкуючись. Припускають, що в нього відібрало мову. Журнал відвідувань показує, що відвідувачів кабінету Сталіна не було в період з 8 жовтня по 17 грудня. Донька генсека також згадує той час як період тривалої і важкої хвороби.

Переломним став 1946 рік. Поразка в Ірані, здавалося, відібрала оту психологічну стійкість, необхідну для збереження влади. Генсеку виповнилося лише 67 років, для політика не надто старечий вік, але фізично і ментально він був глибоким старцем. Все менше він відвідує Кремль. Все більше сидить на дачі. Світлана Аллілуєва так згадує той період: «…там і сям були різні альтанки, з дахом, без даху, а то просто дощатий настил на землі і на ньому столик, плетені лежанка, шезлонг, – батько все блукав садком і, здавалося, шукав собі затишного, спокійного місця, – шукав і не знаходив..

Влітку він цілими днями ось так переміщався парком, йому несли туди папери, газети, чай. Це теж була його «розкіш», як він її розумів і бажав, – і в цьому проявлявся його здоровий смак до життя, його незнищенна любов до природи, до землі, а також його раціоналізм: останні роки йому хотілося здоров’я, хотілося довше жити . .» [173].

Криваві маніяки завжди любили природу. І були сентиментальними. Рейхсфюререр СС Гіммлер під час відвідування одного з концтаборів навіть зомлів. Але це не заважало йому щодня підписувати накази про страту тисяч людей. Хтозна, що відбувалося у душі та у свідомості людини, яка вже одного разу зазирнула за край безодні? Може тому й не було йому спокою? Не лише альтанки – дача увесь час будувалася і перебудовувалася. Ще гірше справи пішли наступного року. Поїздки до робочого кабінету стають ще рідшими, кількість відвідувачів меншою, а час роботи мізерний. Оточення ще не наважується відкрито кинутися на лідера – добре знали, наскільки той міг бути підступним та вдавати з себе немічного. Але реальні справи з його рук повільно і невідворотно спливали.

От вам, любий мій читачу, приклад. 11 липня 1947 року до Сталіна в кабінет навідалися Молотов та головний чехословацький комуніст Климент Ґотвальд. Питання важливе, адже товариш Климент хоч і обіймає посаду прем’єр-міністра Чехословаччини, але влада комуністів у цій країні не абсолютна, вони змушені ділити її з іншими партіями, а відтак і влада Москви над