Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм 📚 - Українською

Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

1 788
0
14.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спогади. Том 1" автора Карл Густав Еміль Маннергейм. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 111
Перейти на сторінку:
на знак того, що тигр мертвий. На моє розчарування вони, однак, незабаром сумовито повернулися — «тигр» виявився схожою на рись дикою кішкою! У неї, як і в рисі, є коротенький хвостик, забарвлення трохи темніше, але її шерсть годі порівняти з гарною шкуркою рисі. З цією здобиччю ми ніяково поїхали назад до табору.

У результаті цих мисливських походів у мене назбиралося чимало здобичі, авжеж, але мені не вдалося вполювати першого в своєму житті тигра, як я намірявся. Повертаючись, ми з полковником Фаунтгорпом прибули на найближчу залізничну станцію, де довелося побачити епізод, який мені назавжди запам’ятався. Дорога пролягала через ділянку лісозаготівлі. На станції панували пожвавлення й метушня. На пристанційній ділянці туди-сюди їздив локомотив, і ми випадково помітили, що один із робітників спить на колії, поклавши голову на рейку. Так сталося, що локомотив скерували на колію, де лежав чоловік, який незважаючи на свистки, не відсунувся, й локомотив переїхав його на смерть. Юрба робітників поставилася до цього цілком пасивно — годі було помітити бодай найменші ознаки того, щоб цей нещасний випадок їх приголомшив або поведінка машиніста викликала в них осуд.

Провівши дві доби в Лакхнау в гостях у містера Касельса, я поїхав далі до Делі, щоб зустрітися з генералом Кірке, з яким познайомився, коли він у 1924–1925 роках працював як фахівець у Фінляндії, залучений до організаційної роботи наших збройних сил. Згодом я бачився з ним у Лондоні. Під час зазначеного відрядження цей джентльмен і солдат здобув у нашій країні загальну пошану та численних друзів і до своєї смерті 1949 року залишався щирим другом Фінляндії.

У Делі генерал Кірке познайомив мене зокрема з віце-королем — лордом Ірвіном, який згодом став називатися лорд Галіфакс, із головнокомандувачем індійської армії фельдмаршалом Бірдвудом і з численними високопосадовцями британської адміністрації. На справленому ним банкеті генерал Скін повідомив, що хоче передати мені своє право полювання в районі Сеоні, розташованому в Центральних провінціях. Звісно ж, я з радістю і вдячністю прийняв цю грандіозну пропозицію.

Місто Сеоні, столиця однойменного округу, розташоване за 700 кілометрів на південь від Делі. Коли я туди прибув, мене зустрів начальник округу, містер Бурн, і запросив оселитися в своєму затишному бунгало, прикрашеному десятками тигрячих шкур та іншими трофеями. Місто було відоме мисливцям на велику дичину, але загалом нічим особливим не вирізнялися. Звідти відходили радіальні дороги в різних напрямках і через те можна було порівняно швидко доїхати автомобілем, куди треба.

У Сеоні я чудово провів час. Щодня ходив на полювання, починаючи від сходу сонця, аж поки мене не забирали автомобілем на пізній обід. Його ми споживали так само, як і в полковника Фаунтгорпа, — слухаючи грамофонну музику в смокінгах. Музика тут була представлена вальсом, під який ми танцювали два тури з місіс Бурн, щоб ожвавити розмову і побільшити апетит. Пообідавши, ми трохи часу балакали, після чого йшли відпочивати й набиратися сил на такий самий завтрашній день.

Мій друг Бурн багато чого робив для мене. За організацію мисливських походів відповідав урешті-решт лячно худий індус, руки й ноги якого дуже нагадували сірники. Для мене було загадкою, як така хирлява істота спромагалася витримувати всі тяготи. Утім, той сивоголовий старий ґрунтовно знав свою справу і мав чимало тренованих нагоничів. Незважаючи на чудову організацію, ми на своїх маханах були змушені марно чекати, щоб котрийсь із тигрів перейшов одну з галявин, які міг обирати. Якось раз ми зустріли трьох тигренят убитої раніше нашим господарем тигриці. Я застрілив двох, а третього ми вполювали живого. Я мав намір перевезти тигреня до Фінляндії, але воно здохло кілька днів по тому.

Одного дня, сидячи кожен на своєму дереві на невеликій віддалі один від одного, ми з Бурном зробили висновок із голосів нагоничів, які просувалися через ліс, що облава наближається до нас. Раптом навколо почалися пожвавлення й метушня. Старий керівник облави підбіг під дерево з Бурном, вигукуючи, що на одного з нагоничів напав тигр і нам треба негайно поспішити йому на допомогу! Ми позлазили й побігли. Доки поспішали крізь бамбукові зарості, Бурн устиг зазначити мені, що такі ситуації дуже небезпечні. Треба триматися вкупі в цьому важкопрохідному і непроглядному молодому лісі й тримати рушницю в бойовому стані. Однак виявилося, що цього разу була фальшива тривога: ми не зустріли нікого, крім дохлого буйволеняти. Судячи зі слідів на вогкій і масткій землі, навколо здобичі сновигали два тигри.

Тепер ми залізли на дерево, яке росло біля дохлого буйволеняти, однак незабаром стемніло, і тигри не з’являлися, тож нам довелося з порожніми руками повертатися додому вночі в непроглядній пітьмі.

Те, що зазначена ситуація, як зауважив Бурн, справді могла бути небезпечною для життя, трагічно справдилося в випадку з ним самим. Досвідчений мисливець, який убив понад п’ятдесят тигрів, загинув рік по тому, кинувшись в аналогічній ситуації допомагати одному зі своїх нагоничів.

Кілька разів уранці, коли я зі своїм супутником-індійцем устигав недалеко відійти од нашого житла, повз нас шугнула плямиста олениця з оленятами, переслідувана п’ятьма лисицями. Скидалося на те, що вони полюють на здобич зграєю, чого я ніколи раніше не бачив і не чув. Я застрілив одну з лисиць і на свій подив помітив, що її хвіст при основі лисий, як у щура, але має на кінці пухнасту китицю, як у лисичому хвості. Гадаючи, що тварина, можливо, чимось хворіє, я вирішив забрати її з собою на батьківщину — але виявилося, що вона зникла. Хоч вона й здавалася безживною, але, очевидно, опритомніла. Коли я повернувся додому, господар розповів, що «лисиці» — насправді дикі собаки, які мають звичай гнатися за здобиччю зграєю і майстерно прикидаються мертвими. Існування диких собак у цих краях було неприємною новиною, адже де вони з’являються, там зникає дичина — ба навіть сам тигр, як стверджують, тоді вирушає на інші мисливські угіддя.

Талану на тигрів у мене, як я побачив, і далі не було, зате вдалося вполювати чимало інших звірів. Улюбленою дичиною стали граційні плямисті олені, разюче довгі роги яких нагадували загострені наконечники списів.

Мисливські походи в Сеоні були й повчальними, й цікавими. Відбувалися вони на території, відомій з твору Кіплінга «Книга джунглів». Письменник розповідає, що саме там натрапив на озерце, оточене стінами скель, які нагадують спинки крісел, і зробив його Скелею у своїх оповіданнях.

Наприкінці лютого я подався на північний схід, маючи на меті доїхати до Ґанґтока, столиці маленької гірської держави Сіккім, розташованої на південному схилі Гімалаїв. Я намірявся

1 ... 103 104 105 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"