Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Чотири дні потому, двадцять третього грудня, батько Фергюсона вирушив на два тижні до Каліфорнії побачитися зі своїми братами та їхніми сім’ями. Це була перша його відпустка за багато років, остання датувалася аж груднем 1954, коли він з матір’ю Фергюсона їздив узимку до Маямі-Біч на десятиденний відпочинок. Цього разу матір з ним не поїхала. До аеропорту вона його також не проводжала. Фергюсон достатньо часто чув, як матір гудила батькових братів, аби розуміти, що вона не палає бажанням бачитися з ними, але, мабуть, тут була іще якась причина, бо коли батько поїхав, то матір стала нервозною й похмурою, постійно зайнятою якимись думками і вперше на його пам’яті нездатною швидко зрозуміти те, що він їй казав. Настільки глибокими були її відчуженість та неуважність, що Фергюсон подумав, а чи не розмірковує вона над станом свого заміжжя, яке, схоже, зазнало певних змін після того, як батько поїхав до Лос-Анджелесу сам-один? Мабуть, ванна була вже не просто холодною. Вона мала ось-ось замерзнути й перетворитися на крижану брилу.

Як і було домовлено, Ной прислав йому копію оповідання, а оскільки воно прийшло поштою іще до батькового від’їзду, то Фергюсон дав його йому, сподіваючись, що, можливо, «предок» прочитає його в дорозі. Матір прочитала синівський опус на кілька тижнів раніше, в суботу після Дня подяки. Скинувши туфлі й скрутившись калачиком на дивані у вітальні, вона викурила майже півпачки «Честерфільда», пробираючись крізь п’ятдесят дві сторінки тексту, а потім заявила Фергюсону, що його оповідання – це просто клас, одне з найкращих, які їй доводилося читати. Для Фергюсона така реакція була очікуваною, оскільки він вважав, що з таким же успіхом міг підсунути матері, скажімо, тогорічній список необхідних покупок, видавши його за експериментальну поему, і її вердикт був би так само позитивним. Але значно краще знати, що матір на твоєму боці, аніж навпаки, особливо коли батьку, схоже, абсолютно байдуже, на чиєму боці бути. Тепер, коли «Двоє черевиків» пройшли крізь руки тітки Мілдред, дядька Дона та Ноя, Фергюсон вирішив, що настав час «взяти себе в руки» (ця фраза завжди подобалася йому через її двозначність), набратися сміливості й показати оповідання Емі Шнайдерман, єдиній особі в Мейплвуді, на чию думку він міг покластися, і саме ця обставина породжувала в ньому страх, бо Емі була надто чесною, щоби кривити душею, а будь-який критичний удар з її боку неодмінно послав би його в нокаут.

У певному відношенні, якщо не у всіх відношеннях, Фергюсон вважав Емі Шнайдерман чоловічою версією Ноя Маркса, хоча, звісно, значно вродливішою версією, бо була вона дівчиною, а не булькатим та худим мов хрущ хлопцем. Але вона була розумною в тому ж самому сенсі, що і Ной, такою ж піднесеною, запальною, сповненою тріскучого ентузіазму, і з часом Фергюсон усвідомив, наскільки сильно залежав він від них обох, неначе вони були мов крила метелика у нього на спині, котрі давали йому змогу підніматися над буденністю, бо без них він інколи почувався таким важким, таким приземленим, одначе у випадку зі значно привабливішою Емі тілесна привабливість була не настільки сильною, щоби вкласти Фергюсону в голову якісь амурні думки, тому Емі залишалася просто подругою, хоча й близькою подругою, його найважливішою союзницею в дедалі масштабнішій боротьбі з містечковими тупістю та бездарністю. Як же ж йому поталанило, що саме вона, а не хто-небудь інший, «успадкувала» його колишню кімнату! Можливо, то була просто примха долі, несподіваний поворот в історії їхніх життів, але завдяки їй між ними утворився зв’язок, вельми своєрідний тип близькості, який вони сприймали тепер як щось само собою зрозуміле, бо Емі не лише дихала в тому будинку тим самим повітрям, яким дихав колись і Фергюсон, вона ще й спала в тому ж самому ліжку, в якому спав він, коли там жив, в ліжку, яке його матір визнала замалим для його кімнати в новому будинку, і яке в результаті подарувала менш заможним батькам Емі. Це сталося п’ять років тому, наприкінці літа 1956 року, і хоча Емі у вересні мала піти до п’ятого класу, за два дні до початку навчального року вона впала з коня, подорожуючи заповідником Саут-Маунтін, зламала ногу, і на той час, коли перелом загоївся, був уже жовтень, тому її батьки вирішили знову віддати Емі до четвертого класу замість відправити дочку до нової школи, де вона відставала б від своїх однокласників майже на два місяці. Отак вона й опинилися в одному класі з Фергюсоном. Хоча народилися вони з інтервалом лише в три місяці, спершу їхні шкільні життя пішли дещо різними траєкторіями, але потім втрутилася переламана нога, і ці траєкторії стали ідентичними, починаючи з четвертого класу, де керівницею у них була міс Манчіні, і аж до останніх трьох років повної середньої школи – завжди в одному класі, завжди конкуруючи один з одним, і завжди залишаючись друзями, бо відсутність амурних моментів у їхніх відносинах уберігала їх від неминучих в таких випадках непорозумінь та образ.

Того ранку, коли батько Фергюсона вирушив до Каліфорнії, тобто, в неділю двадцять четвертого грудня, напередодні Різдва, яке жодна з їхніх родин не відзначала, Фергюсон зателефонував Емі о десятій тридцять і спитався, чи можна прийти до неї в гості. Він сказав, що збирається їй дещо дати, і якщо вона вільна, то хотів би дати їй це якомога скоріше. «Так», відповіла Емі, «я вільна, просто вилежуюся собі в піжамі, читаю газету й намагаюся не думати про отой твір, який нам задали написати під час зимових канікул». Від його будинку до її було п’ятнадцять хвилин пішої ходи, і цю подорож Фергюсон здійснював у минулому багато разів, але того ранку погода була мерзотною – при морозній температурі з неба сіялася мжичка, стояла зимова погода без снігу, зате туманна, вітряна й волога, тому Фергюсон сказав, що натомість попросить матір підвезти його. В такому випадку, сказала Емі, чому б їм не зайти до неї удвох, аби іще раз поснідати? Її брат Джим телефонував хвилин з десять тому й сказав, що на вихідні не приїде, бо залишиться з друзями в Нью-Йорку, а харчі все одно вже придбані, харчів достатньо для того, щоби прогодувати десятьох зголоднілих людей, і їй було б шкода їх викидати. Хвилиночку, сказала Емі, і, поклавши слухавку, гукнула своїм батькам – чи вони не проти, якщо зараз до них приїдуть Арчі та місіс Фергюсон трохи