Читати книгу - "Все королівське військо"

— Годі,— звеліла Анна,— годі. Кажи, що там у тебе. Ти намагаєшся уникнути прямої відповіді. Заговорюєш мені зуби. Ану кажи.

— Гаразд,— мовив я.— Пригадуєш, я питав тебе про суддю Ірвіна — чи опинявся він у скруті? Таки опинявся. І дружина його не була багатою. Він тільки думав, що вона багата. І тоді він узяв хабара.

— Суддя Ірвін? — перепитала вона.— Хабара?

— Так,— відказав я. — І я можу це довести.

— Він… він був другом мого батька._ він…— Вона замовкла, випросталась, відвернула від мене обличчя й утупила очі в простір над річкою, а тоді твердо, ніби не до мене, а до цілого світу, промовила:— Ну, це ще ні в чому не переконує. То ж суддя Ірвін.

Я не відповів. І теж звернув погляд у темряву, на клубчастий туман над водою.

Та хоч я й не бачив Анни, проте відчував, як вона знов повернулася до мене.

— Ну скажи що-небудь,— мовила вона, і я вловив у її голосі неспокій.

Але я нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і слухав, як у тиші плюскоче вода об занурені в туман підпори причалу.

Потім Анна сказала:

— Джеку… а мій… мій батько… і він…

Я не відповів.

— Ти боягуз! — кинула вона.— Боїшся мені сказати.

— І він,— сказав я.

— Узяв хабара? І він? Він? — Вона знов щосили шарпала мене за руку.

— Ну, це вже занадто…— відповів я.

— Занадто, занадто…— передражнила вона мене і, не пускаючи моєї руки, голосно засміялася. Тоді раптом бридливо відштовхнула мою руку і сахнулася вбік.— Не вірю! — заявила вона.

— Це правда,— сказав я.— Він знав про Ірвіна й покривав його. Я можу це довести. Маю документи. Мені дуже жаль, але це правда.

— Ах, тобі жаль! Страшенно жаль! Ти розкопав усе це, всі ці брехні… для того… для того Старка… для нього… і тепер тобі страшенно жаль…— Вона знов засміялася, а тоді рвучко повернулась і побігла геть по причалу, спотикаючись і все так само сміючись.

Я кинувся за нею.

Я наздогнав її майже в кінці причалу і вже хотів був схопити, коли із затінку під стіною складу виступив поліцай і гукнув:

— Гей, приятелю!

В ту мить Анна спіткнулась, і я підхопив її під руку. Її хитало.

Поліцай підійшов до нас.

— У чому річ?— запитав він.— Чого ви гналися за цією дамою?

— З нею істерика,— швидко відповів я,— і я хотів допомогти їй, вона трохи випила, якусь там чарчину-другу, і з нею істерика, бо її спіткало велике горе…

Поліцай — дебелий, присадкуватий, волохатий — перевальцем підступив ближче і, нахилившись до Анни, втягнув носом повітря.

— … і вона так тяжко вражена, що мусила випити, і в неї почалась істерика. Я хочу провести її додому.

Його м’ясисте, з чорною щетиною обличчя звернулося до мене.

— Ось я проведу вас додому,— погрозив він.— У поліційному фургоні. Як не будете належно поводитись.

Він просто патякав. Я розумів, що то пусте патякання, аби лиш почути свій голос, бо година була вже пізня і він осовів і знудився знічев’я. Я це розумів і мав би шанобливо сказати, що поводитимусь належно, чи, може, засміятися й навіть підморгнути: мовляв, ну що ви, капітане, я й сам її доведу куди треба. Та я не зробив ні того, ні того. Я був збуджений і мусив підтримувати Анну, що хиталась у мене під рукою, уривчасто й шумно дихаючи, а тут іще його клята гладка щетиниста пика перед очима. Отож я сказав:

— Чорта лисого ти проведеш.

Очі його полізли на лоба, обличчя набігло темною кров’ю, і, крутячи в руці свого кийка, він швидко підступив майже впритул до нас.

— Не чорта лисого, а вас обох, і оце зараз же, бог мені свідок! — сказав він, а тоді додав: — Ану рушай.— І, тицьнувши мене кийком, повторив: — Ану рушай.

Він штовхав мене в кінець причалу, де, напевне, був постовий телефон.

Я ступив два чи три кроки, відчуваючи кінець кийка в себе на попереку й тягнучи Анну, що не озивалась ані словом. Потім схаменувся.

— Чуєш, ти, коли не хочеш завтра вранці вилетіти з поліції, то послухай, що я тобі скажу.

— Ось я тобі послухаю! — відказав він і вже добре двигнув мене кийком у нирку.

— Якби не дама,— сказав я,— я б не став тебе спиняти: копай собі яму. Згоден навіть прокататися до відділка. Та я раджу тобі добре подумати.

— Добре подумати! — перекривив він, плюнув убік і знову двигнув мене.

— Зараз я засуну руку в кишеню,— мовив я,— але там не пістолет, а тільки гаман, і тоді я щось тобі покажу. Ти чув коли про Віллі Старка?

— Аякже,— відповів він. І двигнув мене кийком.

— А про Джека Бердена чув? — спитав я.— Про газетяра, що ніби секретар у Віллі?

Він якусь мить думав, і далі штовхаючи мене.

— Чув,— буркнув нарешті.

— То, може, тобі цікаво буде побачити мою візитну картку,— сказав я і сягнув рукою по гамана.

— Ану не рипатися,— звелів він і спинив кийком мою руку.— Я сам дістану.

Він витяг з моєї кишені гамана й уже намірився розкрити його. Із принципу.

— Тільки розкрий,— сказав я,— і тоді вже вилетиш однаково, хоч викликай фургон, хоч ні. Дай сюди.

Поліцай віддав мені гамана. Я дістав звідти картку й тицьнув йому в руки. Він став роздивлятись її у тьмяному світлі ліхтарів.

— От біс,— просичав він, так наче вийшло повітря з дитячої кульки,— де ж мені було знати, що ви звідти?

— Іншим разом спершу дізнайся,— відказав я,— а тоді вже пустуй. Ану виклич мені таксі.

— Слухаюсь, сер,— мовив він, ненавидячи мене своїми поросячими очицями на брезклому обличчі.— Слухаюсь.— І пішов до постового телефону.

Раптом Анна випручалась, і я подумав, що вона хоче втекти. Отож знову схопив її.

— Ого, який ти чудовий…— заговорила вона хрипким шепотом.— Такий чудовий, що куди… просто неперевершений… Угамовуєш грубіянів… розправляєшся з поліцаями… просто чудо…

Я стояв і тримав її,