Читати книгу - "Все королівське військо"

— …ти такий чудовий… і чистий… і все таке чудове й чисте…

Я не озивався.

— …такий уже ти чудовий… і чистий, і дужий… справжній герой…

— Пробач, я повівся, як сучий син,— мовив я.

— Не доберу, про що саме ти кажеш,— глузливо-лагідно прошепотіла вона, так злісно наголосивши оте «саме», що воно ввігналося мені в бік, мов бандерилья. А тоді рвучко відвернулася й більш і оком на мене не повела, і лікоть, що його я стискав, так само міг належати й манекенові у вітрині, і отой тягар у мене в шлунку був наче вкритий слизом камінь на дні глибокого колодязя, і поросячі очиці на брезклому, вкритому чорною щетиною обличчі вернулися й ненавиділи мене в глухій, повній туману ночі, і десь на річці жалісно скимлів гудок; а в таксі Анна Стентон забилася в куток якнайдалі від мене й сиділа дуже рівно, і по її білому обличчю раз у раз перебігало світло вуличних ліхтарів. Вона не озивалася до мене. Аж поки ми виїхали на вулицю з трамвайною колією. Тоді вона сказала:

— Вийдеш тут. Сядеш на трамвай. Я не хочу, щоб ти віз мене додому.

І я вийшов.

Шостого вечора по тому я почув голос Анни Стентон у телефонній трубці. Він промовив:

— Оті, як їх… оті папери, про які ти казав… надішли їх мені.

Я відповів:

— Я сам їх принесу.

Голос сказав:

— Ні. Надішли.

Я сказав:

— Гаразд. З одного документа в мене є зайва фотокопія. Завтра я зроблю копію з другого і надішлю обидві разом.

Голос сказав:

— Фотокопії… Отже, ти не довіряєш мені.

Я сказав:

— Завтра надішлю їх.

У чорній трубці клацнуло. А потім забринів тонкий, мов свист вітру, протяглий звук — звук простору, що швидко віддаляється від тебе, й безконечності, й цілковитої порожнечі.

Щовечора, повернувшись до своєї кімнати в готелі, я дивився на телефон. Я казав собі: «Він задзвонить». Одного разу мені навіть причулося, що він задзвонив, бо той раптовий пронизливий дзеленькіт постійно бринів у кожному моєму нерві. Але телефон тоді не дзвонив. То я просто почав засинати. А іншим разом я зняв трубку й приклав її до вуха, щоб почути, як у ній бринить тонкий протяглий звук усіх отих речей, які я називав.

Щовечора я питав біля конторки у вестибюлі, чи не дзвонили мені й не залишили свій номер. Так, номери часом залишали. Та все не ті.

Тоді я піднімався до своєї кімнати, де був телефон і портфель з фотокопією листа й письмовими свідченнями з Мемфіса. Я ще не віддав їх Хазяїнові. Навіть не сказав йому про них. Хоча й збирався віддати. Цього вимагали правила гри. Але не тепер. Трохи згодом. Після того як задзвонить телефон.

Та він не дзвонив.

А натомість десь через тиждень увечері, завернувши за ріг до свого коридора, я побачив якусь жінку, що сиділа на канапці недалеко від моїх дверей. Я намацав у кишені ключа, встромив його в замкову щілину і вже збирався зайти, коли відчув, що та жінка стоїть поруч мене. Я обернувся до неї. То була Анна Стентон. Вона підійшла безгучно по м’якому килиму. Та й не диво, з її легкою ходою.

— Так налякала, аж серце покотилося,— сказав я і, широко розчинивши двері, додав: — Заходь.

— Мені здавалося, ти дуже дбаєш про мою репутацію,— озвалася вона.— Принаймні вихвалявся, що дбаєш. Одного разу.

— Пригадую,— відказав я.— Та все ж таки заходь.

Вона зайшла й зупинилася посеред кімнати спиною до мене, і я зачинив двері. Тільки тепер я помітив у руці в неї, крім сумки, конверта із цупкого паперу.

Не обертаючись до мене, вона ступила до письмового стола біля стіни й кинула на нього конверт.

— Ось, візьми,— мовила вона.— Твої фотокопії. Повертаю їх. Я повернула б і оригінали, якби ти їх мені довірив.

— Знаю,— відказав я.

— Це було жахливо,— сказала вона, все ще не обертаючись до мене.

Я підійшов і доторкнувся до її плеча.

— Мені дуже прикро,— мовив тихо.

— Це було жахливо. Ти не уявляєш собі.

Я не уявляв собі, як це було жахливо. Отож мовчки стояв позад неї, більш не наважуючись торкнутися її і пальцем.

— Ти не уявляєш собі,— повторила вона.

— Ні,— мовив я,— не уявляю.

— Справді жахливо.— Анна повернулась, глянула на мене широко розплющеними очима, і я немов полетів у глибокий колодязь.— Жахливо,— провадила вона.— Я показала їх йому… ці папери… а він прочитав і застиг на місці… ані руш… і ні пари з уст… а обличчя пополотніло, тільки чути було, як він дихає. Тоді я доторкнулась до нього, а він подивився на мене… і довго так дивився… А потім каже… дивиться на мене й каже: «Ти…» Ото й тільки: «Ти…» І дивиться на мене.

— Пропади все воно пропадом,— мовив я.— А до чого ж тут ти? Чом він не звинувачує губернатора Стентона?

— Звинувачує,— відповіла вона.— Ще й як звинувачує. У тім-то й весь жах. Як він його звинувачує. Батька. Ти пам’ятаєш… ти пам’ятаєш, Джеку…— Вона простягла руку й поклала мені на лікоть.— Пам’ятаєш… нашого батька… який він був… як він читав нам уголос… як любив нас… як навчав Адама і пишався ним… скільки часу йому віддавав, сам навчав усього… А пам’ятаєш, Джеку, як він сідав біля каміна, я тоді була ще зовсім мала, і читав нам уголос, а я клала голову йому на коліна… Ой Джеку, ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю,— мовив я.

— Атож,— сказала вона,— атож… мама померла, і батько робив усе, що міг… він так пишався Адамом… і ось тепер Адам… тепер…— Анна пустила мою руку, відступила і розгублено піднесла пальці до скронь.— Ой Джеку, що ж я зробила? — прошепотіла вона.

— Ти зробила те, що вважала за потрібне,— твердо сказав я.

— Так,— прошепотіла вона.— Справді так.

— Що зроблено, те зроблено,— додав я.

— Атож, зроблено,— промовила вона голосно й зціпила зуби так, що враз стала схожа на Адама — і твердим, міцно стуленим ротом, і туго напнутою шкірою обличчя,— а коли вона підвела голову, так наче хотіла окинути поглядом цілий світ, я відчув, що ладен заплакати. Якби мав такий звичай.

— Атож,—