Читати книгу - "Таємничий острів"

Журналіст пообіцяв собі обговорити все це з інженером, як тільки вони повернуться додому, і переконати Сайреса Сміта, що в таємницю необхідно посвятити всіх. Можливо, треба спільно обстежувати острів Лінкольна!

Як би там не було, але в цю ніч вогонь не з’явився на узбережжі біля входу до недослідженої затоки, і бот до ранку дрейфував у відкритому морі.

Коли на сході зблиснула зоря, вітер трохи затих і змінив напрямок на два румби, що дозволило Пенкрофу без зусиль провести бот вузькою протокою. Годині о сьомій ранку «Бонадвентур», обігнувши мис Північної Щелепи, обережно минув протоку і ввійшов до бухти, оточеної брилами застиглої лави найвигадливіших обрисів.

Чудовий рейд, тут міг би розміститися цілий флот! — вигукнув Пенкроф.

— Найприкметніше тут те, — зауважив Сайрес Сміт, — що береги затоки утворені двома потоками вулканічної лави, очевидно з кожним виверженням її накопичувалося все більше. Тому затока чудово захищена: мабуть, навіть під час шторму море тут спокійне, як озеро.

— Справді, — відповів моряк, — вітер може увірватися сюди тільки через вузьку горловину між двома мисами, до того ж північний мис прикриває південний, так що шквалам сюди вдертися важкувато. Їй-богу, наш «Бонадвентур» міг би тут цілий рік спокійно простояти на якорях.

— Затока для нього великувата! — заперечив журналіст.

— Правда ваша, містере Спілет, — сказав моряк, — для «Бонадвентура» вона великувата; але я думаю, що коли флоту Сполучених Штатів знадобиться надійний притулок у Тихому океані, то кращого й не знайти!

— Ми начебто потрапили до пащі акули, — озвався Наб, натякаючи на обриси затоки.

— До самісінької пащі, Набе! — відгукнувся Герберт. — Нічого боятися — акула нас не проковтне.

— Та я, Герберте, й не боюся, — відповів Наб, — але все-таки затока мені не до душі. Дуже вже тут похмуро!

— Що ж ти, Набе, робиш, — вигукнув Пенкроф, — ганьбиш мою затоку, а я вже зібрався подарувати її Америці!

— Як ви думаєте, чи глибоко тут? — поцікавився інженер. — Адже те, що підходить нашому «Бонадвентуру», мабуть, не підійде броньованим судам.

— Перевірити неважко, — відповів Пенкроф.

І моряк кинув у воду саморобний лот — довгий лин із залізним грузилом. Цей лин, а в ньому було близько п’ятдесяти морських сажнів, розмотався до кінця, але лот дна не торкнувся.

— Ну, наші броньовані судна ввійти можуть, на мілину не сядуть, — сказав Пенкроф.

— Дійсно, — погодився Сайрес Сміт, — тут справжня безодня; але ж острів вулканічного походження, і тому немає нічого дивного, що в морському дні трапляються такі глибокі западини.

— Береги затоки піднімаються немов стрімкі скелі, — зауважив Герберт, — і я думаю, Пенкроф не дістав би дна, якби кинув біля їхнього підніжжя мотузку в п’ять-шість разів довшу.

— Усе це добре, — сказав журналіст, — але, на мою думку, вашому порту, Пенкрофе, дечого бракує.

— Чого саме, містере Спілет?

— Виступу, виїмки, щоб вибратися на берег; стіна така гладка, що по ній і не видерешся.

І дійсно, до високих, крутих стін з лави, що оточували затоку, не можна було підступитися. Немов то були неприступні вали бастіону або береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. «Бонадвентур» ішов уздовж стін, ледве не торкаючись їх, але мандрівники не знайшли жодного виступу, що допоміг би їм зійти на берег.

Пенкроф утішався тим, що при потребі можна буде міною підірвати стіну; потім, вирішивши, що в затоці робити більше нічого, спрямував бот до бухти і близько другої години пополудні опинився у відкритому морі.

— Хух! Нарешті! — вигукнув Наб і зітхнув на повні груди.

Мабуть, нашому славному негру було незатишно у величезній акулячій пащі!

Від мису Щелепи до гирла ріки Віддяки нараховувалося не більше восьми миль. Розпустивши вітрила, «Бонадвентур» узяв курс на Гранітний палац і поплив, тримаючись на відстані милі від берега. Громаддя скель із застиглої лави незабаром змінилися мальовничими дюнами, де колись чудом врятувався інженер. Там сотнями водилися морські птахи.

Близько четвертої години пополудні бот обігнув ліворуч острівець Порятунку, ввійшов до протоки, що відокремлює острівець від узбережжя, а о п’ятій годині якір «Бонадвентура» встромився в піщане дно гирла ріки Віддяки.

Три доби колоністи не були в будинку. Айртон чекав їх на березі, а дядечко Юп радісно кинувся їм назустріч, сопучи від задоволення.

Отже, друзі закінчили повне обстеження узбережжя, не знайшовши нічого підозрілого. Якщо на острові й жила якась таємнича істота, то вона, мабуть, ховалася в хащі непрохідних і ще не досліджених лісів, на півострові Звивистому.

Обговоривши всі ці питання, Гедеон Спілет та інженер вирішили, що варто вказати друзям на всі ті дивні події, що сталися на острові, особливо на останнє, найнезбагненніше.

Коли вони заговорили про багаття, запалене кимось на березі, Сайрес Сміт не міг втриматися, щоб удвадцяте не перепитати журналіста:

— Та чи не помилилися ви? Чи не вважали ви багаттям сніп вогню, що вирвався з кратера вулкана, або падаючий метеор?

— Ні, Сайресе, — відповів журналіст, — це було багаття, запалене людиною. Втім, запитайте Пенкрофа і Герберта. Вони теж бачили його і підтвердять мої слова.

І ось кілька днів потому, увечері 25 квітня, коли всі колоністи зібралися на плато Круговиду, Сайрес Сміт звернувся до них з такими словами:

— Друзі мої! Вважаю своїм обов’язком вказати вам на деякі дивні явища, і мені хотілося б знати вашу думку про них. Ці, я б сказав, надприродні явища…

— Надприродні! — вигукнув моряк, пихкаючи люлькою. — Отже, наш острів можна назвати надприродним?

— Ні, Пенкрофе, але безумовно — таємничим, — відповів інженер, — хоча, можливо, вам і вдасться пояснити те, чого ми зі Спілетом дотепер не в силах зрозуміти.

— Розкажіть же, у чому тут справа, містере Сайрес, — попросив моряк.

— Отож! Чи можете ви зрозуміти, — продовжував Сайрес, — як я, ледве не потонувши в морі, опинився за чверть милі від берега, причому я гадки не маю, як дістався до печери.

— Можливо, у безпам’ятстві… — зробив припущення Пенкроф.

— Це немислимо, — заперечив інженер. — Далі. Чи можете ви зрозуміти, як Топ розшукав ваш притулок, — адже він знаходиться за п’ять миль від тієї печери, де я лежав!

— Йому допоміг інстинкт… — сказав Герберт.

— При чому тут інстинкт, — перебив його журналіст, — тієї ночі лив дощ і шаленів вітер, а Топ з’явився в Нетрях сухим і чистим.

— Далі, — продовжував інженер, — чи можете ви зрозуміти, що за незбагненна сила викинула з води нашого пса після сутички з дюгонем?

— Ні, зізнаюся, не можу, — сказав Пенкроф, — як і не можу