Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

При вході у освітлене приміщення перед Катею постали сучасні дерев’яні сходи. Поруччя були зроблені з товстого скла, а зверху встановлені гладенькі дерев’яні дошки. За сходами було встановлене високе вузьке вікно. Кімната була дуже маленька, всього кілька квадратних метрів. Щоб помістилися сходи і дві невеликі тумбочки біля стін.

На одній тумбочці стояли невеликі кубки та маленька статуетка Феміди. На іншій були грамоти у рамках та іграшка-маятник «Колиска Ньютона».

Не встигла Катя нічого детальніше оглянути, як у кімнату зайшов розлючений Андрій. Він мало не збив її з ніг, бо вона стояла прямо у проході.

— Чого це ти тут стовбичиш? — якби ці слова були отрутою, то вони б роз’їли шкіру Каті всього за кілька секунд. І лише через секунду до Андрія дійшло, що і як він сказав. Швидко кліпаючи очима, він вже спокійніше продовжив: — Вибач… Не знаю, що це було…

Катя, на очі якої вже наверталися сльози, відповіла тремтячим голосом:

— Я тільки прийшла…

— Оу, вибач. Я правда не хотів на тебе отак визвіритися. Не знаю, що на мене найшло… — він простягнув руки до дівчини, щоб обійняти та заспокоїти.

В наступну секунду, в кімнату забіг Степан і збив Андрія з ніг. Вони прокотилися по підлозі не більше метра і вдарилися об перші сходинки.

Не встигнувши зрозуміти, що сталося, і опинившись на сходинку вище, Степан почав завдавати ударів. Андрій, лежачи на спині, тільки і робив, що захищався. Лише після третього удару детектив зрозумів, що б’є свого друга.

Труснувши головою, Степан намагався збагнути, як це сталося. Спробувавши обережно сповзти з першої сходинки, він послизнувся і простягнувся на підлозі, прямісінько біля ніг дівчини.

Катя ж не встигла зрозуміти, що щойно трапилося. Все відбулося так швидко, що навіть не довелося втручатися. Не знадобилося їх розбороняти. Але це все одно було несподівано та трохи лячно. Тож вона не стрималася і розплакалася.

— Що… — Степан не зміг закінчити питання, бо він вагою своєї голови притискав щелепу до підлоги. Перекотившись на бік, здійснив нову спробу заговорити: — Що тут відбувається? — він важко дихав, а спина боліла після подій останніх тридцяти секунд.

— Ти влетів в кімнату і одразу накинувся на мене з кулаками, — Андрій повільно підвівся і сів на підлозі. Він потирав плече, що боліло.

— Вибач за це, мені здалося, що це той, що був на сходах раніше. Не сильно вдарив? — трохи винувато запитав детектив.

— Та нічого, — Андрій поворушив рукою, — бувало і гірше.

— Добре, — зітхнувши, Степан і сам почав підводитися. — Але все ж таки, що це було в тому клятому коридорі? Я зміг потрапити лише у кілька кімнат, — він без зайвих слів підійшов до Каті і сховав її в своїх обіймах. Вона була дуже вражена останніми подіями.

— А що з іншими кімнатами, чого в них не пішов? — видихнувши і тримаючись за поруччя, Андрій нарешті став на ноги.

— Інші були зайняті!..

— І ким же?

— Тобою і Катею! — в цей момент дівчина підняла заплакані очі. Вона змогла трохи заспокоїтися.

— Ну не всі ж одразу… — посміхнувся Андрій.

— Всі й одразу! — цілком серйозно відповів Степан.

— А чому ж ми з Катею змогли спокійно оглянути кімнати?! А от ти… — і тут до Андрія дійшли слова Степана. Адже його дратувало, що за ним постійно стежили. — То ти не стежив за мною?

— Ні!

— І не перевіряв, як ми оглядаємо кімнати? — Катя протерла очі, намагаючись позбутися слідів сліз.

— Та я просто хотів роздивитися кімнати. Але ви були усюди!.. — почувши, що сказав, Степан розсміявся. Йому вже було байдуже, чи слідкують за ними. Бо ці слова були надто дивними, щоб не бути жартом.

— То з коридором щось не так?! — дівчина визирнула з кімнати, сподіваючись побачити щось таке, чого не бачила до цього.

— Не варто! — в наступну секунду детектив схопив Катю за руку і потягнув на себе. Вмить гарний настрій зник. Він звернувся до Андрія: — Думаєш, це була ще одна пастка?

— Схоже на те. Але ця була якась не така, — потираючи підборіддя, журналіст намагався згадати всі деталі. — У мене відчуття, що з нами там був хтось іще…

— Мені теж… Наче хтось дружній… — Катя задумалася, — хоча, може, і ні…

— Нас вели… і розділяли… — детектив намагався згадати відчуття, які просочувалися в нього. Бажання бути кращим, навіть якщо залишиться один. — Нам не можна розділятися! — поглянувши в очі своїх друзів, Степан продовжив: — Далі оглядаємо будинок разом! Нікуди не розходимося!

На це Андрій та Катя лише схвально кивнули.

Не поспішаючи, вони підіймалися по сходах. Не було жодних скрипів, просідання дощок. Все було зроблено найкращим чином.

Сходи вели прямісінько у стіну з вікном. Визирнувши, можна було побачити все той самий темний ліс.

Опинившись на другому поверсі і обійшовши поруччя, друзі побачили новий коридор з темно зеленими шпалерами. Перші кроки у сторону найближчої кімнати — й усюди знову зникло світло. Лише в одній, найдальнішій кімнаті воно продовжувало горіти. Вказуючи на те, що там сходи на третій поверх.

— Не розділяємося! — нагадав Степан.

Підсвічуючи собі ліхтариками, вони детальніше оглянули коридор, наскільки це було можливо з таким освітленням. На другому поверсі було набагато менше дверей. На стінах між кімнатами висіли бра, на відміну від світлодіодних панелей на стелі на першому поверсі.

Пройшовши всього кілька метрів, вони опинилися напроти перших дверей. Не втрачаючи часу, всі по черзі зайшли в середину.

Це була досить простора і майже пуста кімната. Біля протилежної від дверей стіни, під кожним вікном, стояли великі столи з моніторами. Всього було три столи і лише один стілець на коліщатках, щоб без перешкод їздити між робочими місцями.

Підійшовши до найближчого столу, Степан зачепив комп’ютерну мишку. На його подив, монітор загорівся. На блакитному фоні був невеличкий малюнок з гітарою та ім’ям — “Євсій”. Після натискання мишкою на малюнок з’явилося поле для вводу пароля.