Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Степан одразу натиснув на стрілку для входу, сподіваючись, що пароля немає. Але увійти не вийшло. Тоді він почав вводити найпростіші та найрозповсюдженіші паролі: «111111», «1234567890», «wasd», «password», «user», «qwerty». Всі були хибні.

— Що ти там клацаєш? — Андрій стояв біля іншого монітору точно з таким же екраном.

У Каті монітор не підсвітився, тож вона підійшла до журналіста, який гортав свій маленький блокнот, що дістав із сумки-бананки.

— Намагаюся підібрати пароль, — відірвавшись від екрана, відповів Степан.

— І як? Вводиш щось навмання?

— Ні, найрозповсюдженіші паролі.

— Думаєш, в ось цьому будинку, про який не знає жодна жива душа, і де є лабораторія, будуть встановлені прості паролі, які знає кожен?

— І що ти пропонуєш?

— Почнемо з очевидного і будемо рухатися далі, до чогось малоймовірного.

Андрій перегорнув кілька сторінок і зупинився на одній. Там було зібрано основну інформацію про вченого, що відповідав за дивні установи. Тож, не поспішаючи, Андрій почав вводити: дату народження Євсія, потім дати народження його батьків. Після чого пішли назви медичних центрів, місто народження. Ім’я першої подружки, яка розбила серце чоловіку. Коли всі варіанти скінчилися, Андрій корив себе, що не виписав прізвиська всіх домашніх улюбленців.

Катя, яка весь час просто навертала кола по кімнаті в очікуванні, підійшла до першого комп’ютера, від якого відійшов Степан. І заради цікавості ввела — “Євсій”. Екран мигнув, і вона увійшла на робочий стіл.

— А ви пробували ввести «Євсій»?! — звернулася вона до чоловіків, які вдивлялися в блокнот під поганим світлом ліхтариків.

— Що?.. — першим робочий стіл побачив Андрій. — Як ти увійшла?

— Введи у поле пароля «Євсій»!

Зробивши, як каже дівчина, журналісту вдалося розблокувати другий комп’ютер.

— Це не схоже на складний пароль, — прокоментував Степан, відходячи від Андрія та підходячи до Каті.

Вдвох, вони почали перевіряти файли, що були на комп’ютері. Степан почав з тек, що були на робочому столі. Але там нічого цікавого не було. Лише музика, художні книжки, які не було бажання передивлятися. Ще кілька тек з фотографіями лісу та тваринок.

Трохи здивований, детектив поліз на інший локальний диск. І ось там він знайшов дещо цікаве.

— А це хіба не назва того медичного закладу, де ти та твоя подруга отримали свої чіпи?! — Степан вказав Каті на теку «Артеміда».

— Так, це вона… Відкривай! — підтвердила дівчина.

Клікнувши двічі мишкою на теку, перед ними відкрилася безодня нових тек та файлів. Це були записи експериментів, фотографії піддослідних дівчат. Степан навіть відкрив якісь креслення, які не дуже розумів.

— Схоже на чіп, що нам вживляли, — Катя крутила головою, роздивляючись великі креслення.

У наступній теці була купа різних файлів, серед яких було кілька зображень. Клікнувши на них, Степан відкрив начерки якогось додатка.

— А це схоже на додаток, яким я користувалася, — скрикнула від подиву дівчина.

— Андрію, ми тут щось знайшли!

— Я тут також щось знайшов! — Андрій навіть не подивився на своїх друзів, він був повністю зосереджений на моніторі.

— Що у тебе? — Степану стало цікаво, і він підійшов до журналіста.

— «Морфей»! Тут дані щодо досліджень сну. Як вони відбирали людей, як зчитували мозкові імпульси. Кілька креслень чіпів… Думаю, вони використовували різні варіанти чи вдосконалювали їх…

— Отже… — підійшла Катя, — на тому комп’ютері «Артеміда», — вона вказала пальцем назад, — тут «Морфей». Я так розумію, там повинна бути «Ата»?! — вона кивнула в сторону третього, неробочого комп’ютера.

Степан вже вигадував план, як можна запустити третій комп’ютер. Перевірити всі проводи, глянути, чи увімкнений він у розетку… В цей момент він згадав Захара, який би точно щось вигадав і запустив би комп'ютер… Його думки перервав Андрій:

— Але це не все! — запанувала тиша. — Тут не тільки медичні дослідження і новітні технології, яких більше ніде не існує… — він зробив ще одну паузу, щоб зібрати всі думки до купи. — Я знайшов записи латиною. І це не просто якісь виписки з книжок чи наукових посібників. Той, хто робив ці записи, знає те, чого не знають звичайні люди.

Андрій гортав теки, шукаючи якісь файли. Він перегорнув всі фотографії, текстові файли і нарешті зупинився на файлі з кресленнями.

— Дивіться! — максимально наблизив креслення, показуючи бокову частину невеличкого чіпа. — Бачите напис?! Це латина! «Sine dolore, sine anima!» Це означає — «Без болю, без душі!»

— Ти кажеш про те, про що я думаю? — трохи знервовано запитала Катя.

— Якщо ти думаєш, що погоджуючись на ці процедури, ти продаєш душу, то так і є! Ти позбуваєшся своєї проблеми — і за це втрачаєш душу! І очевидно — помираєш! Якщо згадати інших пацієнтів...

— Тобто, ми йдемо до самого Диявола? — Степан нарешті відірвався від креслень.

— Ем… Сумніваюся, що ми зіштовхнемося саме з Дияволом. Навіть якщо він і існує, то відштовхуючись від всього, що нам донесли пращури, він особисто укладає контракти, та ще й треба поставити підпис кров’ю, — трохи невпевнено відповів Андрій. Після чого звернувся до Каті: — Ти і твоя подруга не підписувалися кров’ю?

— Та ні… Звичайна ручка, на звичайному папері, — трохи запинаючись, відповіла Катя, намагаючись пригадати договір, який вона заповнювала.

— Перевернута пентаграма, зображення голови козла, хрест з символом нескінченності?.. — перебирав Андрій.

— Та ні, нічого такого не бачила!..

— Значить ми йдемо не до Диявола! — видихнувши і з невеликою посмішкою, підсумував Андрій.

— А до кого тоді?

— Треба увімкнути третій комп’ютер! — пройшовши повз друзів, Степан наблизився до дальнього столу.

Він поворушив кілька разів комп’ютерною мишкою, понатискав на різні кнопки клавіатури, але монітор залишався темним.