Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Може, він не увімкнений?! — звернувся Степан до друзів, які також підійшли. Після чого поліз за стіл, щоб перевірити розетку.

— Чи хтось просто вимкнув монітор! — Андрій натиснув на непомітну, на перший погляд, сенсорну кнопку. В наступну ж секунду екран загорівся. — Хтось дуже поспішав та нервував… Навіть екран вимкнув.

— Ну що ж… Подивимося, що тут є…

Не довго думаючи, Степан пішов вже по знайомому шляху тек. І знайшов потрібну теку з назвою «Ата». Всередині, як і на інших комп’ютерах, були дані про всіх піддослідних. Про сотні підлітків, яких відбирали для тестування нового приладу.

Оглянувши деякі досьє, Степан звернув увагу на те, що всі підлітки мали середню успішність в школі. У них майже не було друзів в реальності. А весь вільний час ці підлітки проводили за комп'ютером. У декого за тиждень набігало до п’ятдесяти годин в іграх. Вони всі були одинаками.

В іншій теці були медичні дані цих піддослідних. Детектив навіть уявити не міг, як їм вдалося отримати всю цю інформацію з різних лікарень по всій Україні.

Одна з тек мала назву «Занурення», і це дуже зацікавило Степана. Він пам’ятав назву цієї гри для віртуальної реальності. Зазирнувши всередину, він розчарувався. Там були звичайні файли, які використовуються для ігор, і в яких Степан нічого не розумів, як і його друзі.

Нарешті він дійшов до теки креслень, яка була завалена різними малюнками, частина з яких мали пояснення. Він клікнув на останній створений файл.

Це була схема того самого приладу, який він знаходив у зниклих підлітків. Креслення малювалися у розрізі, тож нарешті була можливість дізнатися, що знаходиться всередині.

Перша відмінність полягала у usb-роз’ємі. Замість чотирьох стандартних контактів, він мав тридцять два, товщиною з людську волосину. Всі вони під’єднувалися до мікросхеми.

— Дивися, — показав Андрій пальцем саме на мікросхему, — «Sine dolore, sine anima!», ті ж самі слова.

З іншої сторони до мікросхеми під’єднувався дріт, всередині якого навпереміш були укладені оптоволоконні кабелі та трубки з якоюсь рідиною під назвою «vita».

— Життя, — пояснив Андрій.

Всі ці трубки та кабелі закінчувалися якимось незрозумілим датчиком. Степан лише міг припустити, що цей датчик якось сканував кров чи відбирав проби. Після чого запускав в організм цю саму рідину «vita», тим самим підсаджуючи підлітків на гру та прилад віртуальної реальності.

Сам же датчик знаходився всередині найзвичайнісінької голки, яку використовують у лікарнях, щоб ввести ліки, чи взяти кров з вени.

— Я все одно не розумію, як воно працює… — Степан був розчарований побаченим. Дуже не вистачало Захара, який зміг би все пояснити.

— Схоже, вони створили якусь синтетичну речовину, що впорскується в організм, — припустив Андрій.

— Ага, а ще вони сканують кров, чи щось типу того, — трохи іронічно відповів Степан. Бо ці слова журналіста, взагалі нічого не прояснили.

— А у когось є флешка чи може кабель для зарядки, щоб скинути все це на телефон? — Катя стояла біля першого комп’ютера, намагаючись трохи більше дізнатися про експеримент, в якому сама брала участь.

— Ні, — помотав головою Степан.

— Зараз гляну, — Андрій поліз в свою сумку-бананку.

Саме в цей момент — усі разом — вимкнулися комп’ютери. Катя, яка тримала в руках мишку, кілька разів нею поворушила. Нічого не змінилося, екран не загорівся. І зник ледь помітний гул вентиляторів, які крутилися в системних блоках.

Ні Андрій, ні Катя не встигли відреагувати, як Степан вихопив зброю і направив її на вхідні двері. Там нікого не було.

— Що таке? — трохи налякано запитала дівчина.

— Ш-ш-ш… — детектив не хотів, щоб його застали зненацька, тож він прислуховувався. Жодних кроків чи інших звуків не було. — Все це дуже підозріло. За нами точно хтось слідкує! — він обводив поглядом стелю та кути кімнати. Жодних ознак камер.

— Думаєш, тут десь камери? — журналіст помітив, куди дивився його товариш.

— Якось дивно співпав час, щоб вимкнулися комп’ютери... — ще простоявши хвилину в повній тиші, він скомандував: — Гаразд, ходімо далі!

Визирнувши у коридор і нікого не побачивши, Степан одразу пішов до наступних дверей, тримаючи пістолет перед собою.

Обережно штовхнувши двері, детектив зробив один крок в кімнату, після чого стрибнув всередину і швидко освітив ліхтариком всі стіни. Всередині нікого не було.

— Заходьте! — на секунду визирнув і повернувся в кімнату.

Зайшовши всередину, Катя та Андрій побачили кілька високих стелажів, майже під саму стелю. Всі вони були забиті великими коробками. Вільне місце було лише навпроти вікна.

— Що там? — не втрималася від питання Катя, побачивши, як Степан спускає одну з коробок на підлогу.

— Зараз дізнаємося!

— Хоч би не органи… — скривилася вона.

— Які ще органи? — не зрозумів Степан.

— Які були в банках в одній з кімнат, — досить спокійно відповів Андрій, очікуючи, коли відкриють коробку.

— Там були чиїсь органи? — детектив був трохи ошелешений почутим.

— Ти що, не бачив? — здивувався Андрій, і одразу ж згадав: — Точно, ти натикався на нас… В одній з кімнат були законсервовані органи. Може, їх вивчали… Сподіваюся на це… — журналісту тільки зараз спало на думку, що якісь з органів могли дістати із жертв.

— До-о-обре… — трохи протягнуто відповів Степан, не знаючи, як саме реагувати на такі новини.

Нарешті він відкрив коробку, діставши з неї ще одну, трохи меншу. По розміру вона була трохи більша за коробку з-під планшета. За нею він витягнув ще одну, і ще одну. Кожен отримав по коробці.

— Варто було здогадатися… — першим відкрив Андрій. Всередині був пристрій для віртуальної реальності: дріт з голкою та usb-роз’ємом.

— У мене теж саме, — Катя обережно підняла пристрій, тримаючи його двома пальцями.

— І у мене! — Степан кинув на підлогу прилад і дістав іншу велику коробку зі стелажа. Всередині були ті ж самі прилади віртуальної реальності.